А в домі головне - любов...
Щоб цвів калач на підвіконні,
щоб кіт ( і ,бажано, рудий)
лапи витягував спросоння.
Щоб яблуня. І старий сад,
і гòйдалка, що під горіхом.
Кущі малини ( цілий ряд),
і дітлахи з веселим сміхом.
А в домі головне - сім'я.
Щоб тато стукав молотками,
матуся печиво пекла,
а в бабці - сповідь з образàми...
Щоби дідусь щось майстрував,
малеча в жмурки дружно гралась.
Щоби ніхто не сумував,
щоб в радості усі купались.
А в домі головне - душа.
Щоб пахло медом і млинцями.
І павутина павучка,
що загубилась між кутками.
Щербатий кухлик і лялькú,
які дістались ще від мами...
І колискова. I казкú,
що сплять собі під подушкàми.
А в домі головне - життя.
Цокіт годинника щоночі,
при вході стоптане взуття.
І люблячі, кохані очі.
Людмила Галінська
Пані Осінь? О, так, я впізнала
ту поставу і лéгку ходу.
Я за вами весь час підглядала,
як топтала в садку лободу.
Ви неслú жовте сонце в долонях
і ховали очей оксамит.
Пахло раєм. Метелик на скронях
додавав у ваш стиль колорит.
Довга сукня. І коси в "кубельці".
Маскувались так вміло. Але...
Тріпотіли листки аж по серці
і ховали зітхання німе.
І хоч зéлено, тéпло, погідно,
я -- пізнала. То, панночко -- ви!
Бо ж запахли так яблука рідно,
завовтузились в листі гриби.
І жоржини, розправивши сукні,
в різнобарв'ї чекають балЮ.
Дядько Серпень украв ваші туфлі.
Думав -- хитрий. Не має жалю...
Я вам дам свої мешти. Танцюйте.
Хай бринить золота тятива.
Пані Осінь -- візьміть. Не сумуйте.
Я, колись, була теж молода...
Людмила Галінська
Біжу на побачення... Наче школярка.
Новéнькі підбори і сукня-гофре.
І блимають очі, як з чаю заварка.
Червона помада -- з малини пюре.
А Вітер-нахаба куйовдить волосся,
і шарпає сукню, і крàде парфум.
Я так поспішаю, а Вітер голосить,
і з мене сміється, здіймає на глум:
- Стара до побачень. Своє відгуляла.
Вернись-но додому, вари там борщі!
І нащо, скажи- но, коралі нап'яла?
От зараз як дмухну - прилізуть дощі!
Та я не звертаю на Вітра уваги,
хіба ж йому знати, що осінь -- то рай.
Біжу крізь калюжі і рòків ватагу,
і стигне на кухні заварений чай.
На мене чекає найкращий у світі,
до болю знайомий, з замріяних мрій.
Між трав полинòвих, гірких сухоцвітів
чекає мій Вересень. Мій, тільки мій...
Людмила Галінська
Заглядає вересень у шибку
стиглим ябком котить літо геть.
Ще цвіркун ладнає свою скрипку
і трава не думає про смерть...
Ще лелеки тільки відлетіли,
дикі гуси літо бережуть.
Лобода з полúном посивіли
і дощів для зцілення не ждуть.
Десь здалля журливо тягне димом,
з винограду визріє вино.
Скоро золоте все і красиве
одягне земля. А поки що...
М'яко сливи падають у зілля,
їжаки грушкú в саду човпуть.
Кличуть дзвони Осінь на вечірню,
відправлють Літо в легкий путь...
Заглядає вересень у шибку.
Людмила Галінська
Читай її уважно між рядків...
Не пропусти ні літери, ні коми,
Гортай дбайливо, як ніхто не вмів:
Там є і таємниче й невідоме.
Читай уперто, майже по складах...
При світлі сонця й місячнім тремтінні.
І хай від знань у тебе "зрушить" дах —
Не відкидай старання і терпіння.
Смакуй її, як цінний фоліант...
Ця оповідь і свіжа і повчальна.
Повір у хист, призначення, талант...
І в те, що лиш твоя, що унікальна!
Не виправляй недбало від руки,
Не критикуй, не пропусти й сторінки,
І не вишукуй грубо помилки,
Бо то не книжка, то кохана жінка!
Оксана Сметанюк
Вересень...
Намистина Осені -- Вересень розкішний,
лагідний і ніжний, в нотках тютюну.
Оксамитно-сонячний, ще такий безгрішний,
терпкувато-пряний, з смàком полинý.
Делікатно, крильцями сонечко лоскоче,
поцілунком пристрасним пестить пелюсткú.
Він собі на зàбавку жменьку літа хоче...
Бабиного. Тихого. Там, де бродять сни.
Намистина Осені -- Вересень-мазунчик,
ще такий залюблений сонцем літніх днів.
Має славу красеня. Справді, він красунчик,
ще цикади сюркають. То - для нього спів.
І найкращі яблука лиш йому дозволено,
і вино ожинове -- то його нектар.
А листки жовтавенькі, наче нерв оголений,
падають і крутяться... Вересень їх цар.
Осінь...
Людмила Галінська
Вона руда. Красива до нестями...
Шаленство барв. І розкіш дивних кіс.
Її сліди - легкІ' - між пелюстками
старих жоржин, і в золоті беріз.
Бажàна жінка. Та, що в сни приходить
до вересня, до жовтня. Листопàд
за нею мліє, молиться і годить,
і світить їй, як тисячі лампад.
А вона -- вільна. Трохи гонорова.
Гіркий парфум їй завше до лиця.
То капризує , часом хмурить брови,
а то сміється, як кокетка, без кінця.
Вона красуня. Всі за нею сохнуть.
Складають вірші, музику, пісні.
А вона любить дощ, як коси мокнуть,
як сліз не видно, як короткі дні...
А вона любить вітер, що цілує
пахучі груші, ніби то її...
Красуня Осінь плаче і чаклує,
і носить таємниці при собі.
Людмила Галінська
Серпень. Мліють трави на осонні.
Ловить муха на фіранці тінь.
У степах, як буйногриві коні,
колоски гойдають височінь.
Пахне сіно і прив'яла м'ята,
пестить сонце соняхам чуби.
Яблука чекають свого свята,
щоб до церкви в кошику іти.
Серпень...
Ще сюркочуть коники сюїту,
між житàми шурхає коса.
Хтось складає колискову літу...
До грушòк занадилась оса.
Тихий сум. І спека монотонна.
Припікає. Смажить серпень хліб.
Тільки мальва, як з картин мадонна,
пахне медом, загубивши німб.
Гріють бòки гарбузи пузаті,
чорнобривці серпню шиють стрій.
І космеї, вільні та кошлаті,
бережуть ключі од літніх мрій.
Стигле сонце з бурштину і меду
щедро маже дні у карамель.
Серпень... Серпень... Що там поперéду?
Літній спомин. Жовта акварель ..
Людмила Галінська
Серпень...
Серпень...
Вишуканий. Жовтий. Елегантний.
В ньому велич левів й королів.
Погляд щирий, теплий та пікантний,
мов чарівність літніх вечорів...
Статний красень. Із часів колишніх.
Карі очі ваблять, як магніт,
як достиглі в спеку чорні вишні
каламутять в серці спомин літ.
Він такий... Мабýть, з аристократів.
Хоч свободу любить більш за все.
З-поміж розкоші, мережив чи дукатів
вибирає вітер. Та й усе...
Любить поле. Жовте. Стигле. Вічне.
Шум трави та шепіт колосків.
В тій любові щось таки магічне
і прадавнє... Він -- душа хлібів.
Де шугають яструби нестримні,
між полями й небом є межа,
там колишні замки старовинні
стережуть секрети в вітражах.
Там живе володар поту й спеки,
що пече оладки та коржі.
І ладнає стрій старим лелекам,
спорядивши бузьок до рідні...
Колисає в люльках громовиці,
випускає, іноді, в поля...
Маже медом груші жовтолиці,
що сховались в зàспане гілля.
Він -- митець. Чіпляє позолоту
колоскам і соняхам в чуби.
Від душі ненàвидить болото,
сушить трави, ябка і гриби.
Пахне сіном, флоксами й рум'янком,
стиглим маком, кропом, полинòм...
Варить чай, і снідає вівсянку,
як нема, то пончики з пшоном.
Любить літо. Щиро і одвічно.
В'яже сукні з сонця та роси
для рудої діви. І щорічно
виглядає Осені сліди...
Він романтик. Трохи меланхолік.
Вірить в казку, як мале дитя.
Тягне літо до чужих кордонів...
Серпень... Серпень... Я навік твоя...
Людмила Галінська
Пішло дитинство і не повернулось,
Лише про себе згадку залишило.
Лиш на прощання в очі посміхнулось,
Сказало в слід мені: " Живи щасливо"!
"І згадуй коли тобі заманеться,"
- Воно щосили в голос прокричало.
"Ти виростиш і все колись минеться,"
й на горизонті десь його не стало.
Побігло воно босими ногами,
Не раз синці на тілі набивало.
Пішло по стежці, тихими гаями
І ніби, його зовсім не бувало.
Таке цікаве й дуже чудернацьке,
Таке смішне і в той час дуже гарне.
Зростивши моє серденько юнацьке,
Було яскраве, коли навіть хмарне.
Забрало ігри і дитячі мрії
І іграшки десь добре заховало.
Віддало сподівання і надії:
"Ти зможеш все"- у відповідь сказало.
І так хотілося мені його догнати,
" Побудь ще трошки"- ласкаво попросити.
"Ще трішечки з тобой тут пограти",
а потім попрощатись й просто жити.
Де ти дівчатко з карими очима?
Таке маленьке, миле, темно-русе.
Вже пів життя пробігло за плечима.
Здаля кричало - " Вже не повернуся"!
І по стежині все життя іду,
Веде вона мене знову до гаю.
Дитинство тут зустріну, чи знайду?
Хоч теплим, добрим словом пригадаю.
Ольга Рута.
Все починається з думки.
Создать счастье у себя в мыслях, и вольно обязково
стане реальностью.
Пообіцяй...
Що ми с тобою зустрінемось,
Ти питимеш каву, я чай запашний.
Як родні, так широ и мирно обіймось...
Важливо це знати, бо час нелегкий.
Пообіцяй...
Що б не стало ти знатимеш,
Что я оберегаю, молюся щодня .
Ти просто присутсвие моей відчуватимеш,
Бо нас розділила ця клята війна .
І прийде той день, ми це просто згадаємо.
Щемить в грудях, в горле здавить в тот час.
Це щастья, як родних своих обіймаємо..
Це щастья, коли є спокій для нас.
Пообіцяй...
Что мы з тобою зустрінемось
Мы будем сміятися, кріз слозі и сум.
Ми будем вірними, добрими, сильними ..
Бо б'є трохи в серце от боли той струм...
Пообіцяй...
© Сашура
📸 Николай Тимченко
