Світ літератури

К.Рабчун-Мосійчук "Колись і нас не стане на землі"

adriana — Fri, 28 Jan 2022 16:45:56 GMT

Колись і нас не стане на землі
І як би не жорстоко це звучало,
Але це правда... Хочемо чи ні -
Таке життя...І нас воно обрало... $CUT$

В одну секунду тут залишимо усе...
Усе ... і всіх, кого ми так любили...
Все дороге, безцінне і просте...
Чим за життя сміялись і раділи...

Але все буде в світі як було...
І сонце зійде так як завжди сходить...
Весною знов розпуститься стебло...
Але життя...воно колись проходить...

А ми живемо ніби назавжди...
Все відкладаючи на завтра чи на потім
І спішимо...не знаючи куди,
Віддаючи себе проблемам і роботі...

Через дрібниці сваримо дітей,
І нарікаємо на сонце і негоду...
Так часто ображаємо людей...
...І знов чекаємо то привід, то нагоду...

А нас колись не стане на землі...
Цього, на жаль, нікому не змінити...
Та поки ми ще тут... і ми живі
Давайте разом це життя любити...

®️ Катерина Рабчун-Мосійчук

Майстри слова: які українські письменники найбільш відомі на Заході

adriana — Mon, 30 Aug 2021 19:17:56 GMT

Українська література має давню історію й тісно пов’язана з європейською традицією. Починаючи від “Енеїди” Котляревського й закінчуючи сучасними творами українські письменники неодноразово засвідчували спорідненість нашої та західної культур. Не в останню чергу завдяки українським поетам і прозаїкам про нашу державу дізнавались у Європі й США. Українське слово, перекладене іншими мовами, стало потужною складовою культурної дипломатії, поряд з музикою та кінематографом. $CUT$

Ліна Костенко

Українська дисидентка, яскрава представниця руху “шістдесятників”, лауреатка Шевченківської премії та багатьох літературних нагород. Ліна Василівна Костенко входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Народилась письменниця 19 березня 1930 року в Ржищеві у родині вчителів, згодом вони переїхали до Києва. Після закінчення школи молода поетеса навчалась у Київському педагогічному інституті (нині Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова), а згодом поступила до Московського літературного інституту ім. О.М. Горького.

Літературним дебютом Ліни Костенко стала збірка поезій “Проміння землі” (1957), про яку схвально відгукувались тогочасні критики. Наступними були книги “Вітрила” (1958) та “Мандрівки серця” (1961), які засвідчили майстерність письменниці й зробили її однією з найбільш відомих представниць покоління “шістдесятників”.

Після того, як радянська влада взяла курс на придушення української інтелігенції, Костенко майже перестали друкувати на Батьківщині. Однак на той час вона вже була відомою за межами Батьківщини, тому її вірші виходили у польських та чехословацьких виданнях.

У 1960-х роках Костенко стає активною учасницею дисидентського руху, протестує проти арешту українських літераторів і дисидентів. Письменниця встає на захист політв’язнів В’ячеслава Чорновола, братів Горенів, письменника Івана Світличного та багатьох інших. В результаті Костенко потрапляє до “чорного списку”, її довгий час ніде не друкують, радянська преса взагалі не згадує її ім’я. Лише у 1977 році виходить її поетична збірка “Над берегами вічної ріки”, а у 1979-му – історична поема “Маруся Чурай”, за яку Костенко нагородять державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Після здобуття Україною незалежності поетеса публікує поетичну збірку “Інкрустації” (1994), роман у віршах “Берестечко” (1999), збірку “Гіацинтове сонце” (2010) та інші. У 2010 році виходить перший прозовий роман Костенко “Записки українського самашедшого”.

Сьогодні твори Костенко перекладені англійською, польською, італійською, естонською, словацькою, німецькою та французькою мовами.

Юрій Андрухович

Сучасну українську культуру неможливо уявити без Юрія Андруховича – одного з засновників вітчизняної постмодерністської літератури, лідера письменницьких груп “Бу-Ба-Бу” та “Станіславського феномену”.

Андрухович народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Вищу освіту здобув в Українському поліграфічному інституті у Львові, а також на вищих літературних курсах Московського літінституту ім. О. М. Горького. Згодом працював у Станіславських періодичних виданнях, зокрема у відділі поезії часопису “Перевал”.

У квітні 1985 року Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак створюють літературне угруповання “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск – Балаган – Буфонада). Письменники рефлексували над карнавальною культурою мислення, досліджуючи тогочасну українську сміхову культуру, зумовлену розпадом російської, а згодом радянської імперій.

Творчість Андруховича, його концептуальні постмодерністські проєкти зробили письменника однією з найбільш помітних постатей “Станіславівського феномену” – групи митців, творчість яких започаткувала постмодерний дискурс в сучасній Україні. Розпад СРСР, суспільні та естетичні трансформації, зумовлені падінням “залізної завіси” та відкритістю українців світу, дали поштовх для розвитку нової літератури. До “Станіславівського феномену” окрім Андруховича також належали Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Тарас Прохасько, Олег Гуцуляк та інші.

Першими романами Андруховича стали “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996). Ці книги становлять умовну трилогію, яку деякі дослідники називають постколоніальним дискурсом в сучасній українській літературі. Сьогодні “Московіада” перекладена багатьма мовами, зокрема англійською, німецькою, польською.

Андрухович також відомий своїм поетичним доробком. Серед найвідоміших його збірок – “Середмістя” (1989), “Екзотичні птахи і рослини” (1991), “Пісні для мертвого півня” (2004).

Серед прозових творів письменника – романи “Коханці Юстиції”(2017) та “Радіо Ніч” (2020), а також збірки есеїв “Моя Європа” (2000), “Диявол ховається в сирі” (2006), “Тут похований Фантомас” (2015).

Юрій Андрухович також є лауреатом численних літературних відзнак, зокрема премії ім. Гердера (Німеччина), літпремії Центральної Європи Angelus (Польща), премії миру ім. Ремарка (Німеччина), премії Вілениці (Словенія), премії ім. Ханни Арендт (Німеччина) та інших.

Оксана Забужко

Сьогодні ім’я Оксани Забужко найбільш відоме в Європі серед українських літераторів. Книжки письменниці перекладені понад 20 мовами, а численні американські та європейські премії засвідчили широку пізнаваність Забужко на Заході.

Письменниця народилась 1960 року в Луцьку, у родині педагогів. Після початку репресій радянської влади проти української інтелігенції у 1965 році родина переїжджає до Києва. Забужко здобула вищу освіту на філософському факультеті Київського університету ім. Т. Г Шевченка. Згодом вступила на аспірантуру з естетики й захистила кандидатську дисертацію на тему “Естетична природа лірики як роду мистецтва”.

У 1985-му Забужко видає свою першу поетичну збірку “Травневий іній”. У 1990 році з’являються книга поезій “Дириґент останньої свічки” та публіцистична збірка “Дві культури”. У1992 році письменницю запрошують викладати українську культуру до США, в Університет штату Пенсильванія. Через два роки Забужко отримує стипендію Фонду Фулбрайта і знову їде до Сполучених Штатів, викладати у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Першим романом Оксани Забужко стала книга “Польові дослідження українського сексу” (1996), де письменниця розмірковує над проблемами гендеру та української національної ідентичності. Книжка вважається одним з перших феміністичних романів у сучасній Україні. Книга витримала десять перевидань і була перекладена 12 мовами, зокрема англійською, польською, німецькою, італійською та французькою. На батьківщині роман зустрівся з негативними відгуками пострадянських критиків та великою цікавістю читачів, які зробили “Польові дослідження…” першим бестселером на книжковому ринку незалежної України.

Згодом Забужко пише збірку повістей “Сестро, сестро” (2003), “Книга буття, глава четверта” (2008), історико-філософську працю “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (2007). Остання книга є осмисленням вітчизняної історії через постать Лесі Українки, текст написаний в дусі постколоніальних студій і наразі вважається найвідомішим твором Забужко в жанрі нон-фікшн.

Ще одним літературним успіхом письменниці став епічний роман “Музей покинутих секретів”. Сюжет обертається навколо трьох поколінь однієї української родини, події книги охоплюють період з 1940-х до 2004 року. Роман є рефлексією про вічні питання життя і смерті, вплив минулого на майбутнє, протистояння індивіда і системи. Друга світова війна, розпад СРСР, народження незалежної України – описуючи ці події авторка звертається не лише до українського читача, але й до всього західного суспільства та постколоніального дискурсу. “Музей покинутих секретів” перекладений англійською, німецькою, польською та чеською мовами.

Серед інших відомих книг Забужко: збірки есеїв “З мапи книг і людей” (2012), “Ізнову я влізаю в танк” (2016), “Планета Полин” (2020), “Як рубали вишневий сад або Дорога до Бад-Емса” (2021).

Сергій Жадан

Ще однією яскравою постаттю в українській сучасній літературі є Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, музикант і радіоведучий. Його твори перекладені понад 20 мовами та користуються популярністю на Заході.

Народився письменник 1974 року в Старобільську Луганської області, але після вступу до вишу переїхав до Харкова, де навчався у Педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди на факультеті українсько-німецької філології. Згодом поступив на аспірантуру й захистив дисертацію на тему “Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка”. Після здобуття наукового ступеня викладав на кафедрі української мови та літератури, а з 2004 року повністю присвятив себе письменництву. Наразі живе й працює у Харкові.

Літературним дебютом Жадана стала збірка віршів “Генерал Юда” (1995), того ж року вийшло ще одне зібрання поезій під назвою “Цитатник: Вірші для коханок і коханців”. Всього письменник видав 13 поетичних збірок, остання – “Псалом авіації” – вийшла 2021 року.

Першим прозовим твором Жадана став “Депеш мод”, що вийшов у 2004 році й описував сувору пострадянську реальність 90-х років. Книгу переклали польською, німецькою, литовською, італійською, румунською, шведською, естонською та болгарською мовами.

У 2005 році вийшов другий роман Жадана “Anarchy in the UKR”. Книга являє собою дорожні нотатки автора, зроблені під час відвідування різних українських міст. Письменник також розмислює над історією Гуляйполя – центра вітчизняного анархізму й махновщини. Жадан майстерно описує порожнечу, що утворилася внаслідок відсутності історичного зв’язку минулого й сьогодення, адже про колишню велич регіону нагадує лише занедбаний барельєф отаману Махно й бар з відповідною назвою. Книгу перекладено німецькою, польською та шведською мовами.

Найбільш успішним прозовим романом Жадана став “Ворошиловград” (2010), який став “Книгою року ВВС”, а у 2014-му – “Книгою десятиліття ВВС”. Також роман був відзначений швейцарською літературною премією Jan Michalski Prize.

Сюжет “Ворошиловграду” обертається навколо Донбасу до початку російської агресії й в дусі жорсткого реалізму описує тамтешнє життя – абсурдне і справжнє водночас. Головний герой повертається у рідне місто, щоби знайти зниклого брата і врятувати його бізнес – стару автозаправну станцію, на якій працюють друзі його дитинства. Лірика і жорстокість, меланхолія та насилля переплітаються в цій історії, такій реальній для тих місць і людей.

У 2011 році в межах громадської кампанії проти встановлення цензури відбувся Донбас-тур Жадана, під час якого “Ворошиловград” було презентовано в Донецьку, Луганську та Старобільську. Деякі заходи були під загрозою через тиск місцевої влади, однак зустрічі письменника з читачами все ж відбулися.

Наразі роман перекладений 12 мовами, серед яких: англійська, німецька, італійська, французька, польська, грузинська тощо. У 2018 році відбулась прем’єра фільму “Дике поле” – екранізації роману “Ворошиловград”. Режисером кінострічки виступив Ярослав Лодигін, над сценарієм працював Сергій Жадан.

Згодом письменник опублікував ще два романи – “Месопотамія” (2014) та “Інтернат” (2017). Останній твір розповідає про сучасні події на Донбасі. В центрі сюжету – вчитель, який вирушає до одного з міст Донеччини, щоб забрати з інтернату свого сина. Однак мандрівка виявляється небезпечною, оскільки українська армія покидає місто, яке от-от займуть російські окупанти.

На львівському форумі видавців-2017 “Інтернат” став найкращою книгою в номінації “Сучасна українська проза”. Наразі роман перекладений німецькою та англійською мовами.

Жадан також є лауреатом багатьох літературних премій, зокрема: Книга року ВВС (2006), “Золотий письменник України” (2012), “Нова культура нової Європи-2014” (Польща), нагорода Вільгельма Телля за значний внесок у зміцнення відносин між Україною та Швейцарією (2019).

Тарас Прохасько

Ще одним яскравим представником сучасної української літератури, якого знають за кордоном, є Тарас Прохасько. Учасник “Станіславського феномену”, лауреат Шевченківської премії та інших нагород, Прохасько знаний на Заході завдяки польським, німецьким та англійським перекладам своїх творів.

Народився письменник в Івано-Франківську (тодішньому Станіславі) 1968 року. Після закінчення школи вступив до біологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Був учасником студентського руху та “революції на граніті” 1990 року в Києві. До початку літературної діяльності працював учителем, радіоведучим, сторожем, газетярем. Прохасько навіть знявся у короткометражних фільмах “Квіти святого Франциска” (1993) та “Втеча в Єгипет” (1994).

У 1998 Прохасько розпочав журналістську діяльність, пишучи спочатку для львівських газет “Експрес” і “Поступ”, потім для інтернет-видання “Телекритика”. Того ж року вийшла перша книжка Тараса Прохаська “Інші дні Анни”, до якої увійшли чотири повісті. Герої збірки зосереджені на власних переживаннях, виражених у щоденникових нотатках, описі думок та екзистенцій. У 2001 році книжка вийшла у польському перекладі.

У 2002 році виходить роман “НепрОсті”, який, за словами Прохаська, є “альтернативною міфологією Карпат” першої половини 20-го століття. Книга розповідає про дуже закритий регіон, де збереглось багато архаїчного, прадавнього. Але водночас письменник бачить Карпати як абсолютно відкриту територію, на якій століттями відбувалась зустріч цивілізацій та культур. У 2005 “НепрОсті” виходять польською мовою, а згодом на сайті Amazon з’являється англомовний переклад.

У 2010 році виходить книга вибраних творів Прохаська “БотакЄ”, до якої увійшли оповідання “НепрОсті”, “FM Галичина”, “Порт Франківськ”, “Тільки на експорт” та інші. За словами автора, всі твори у книжці об’єднує принцип флористики – розділу ботаніки, який описує спосіб життя рослин. Так само й письменник не намагається вибудувати концепції та смисли, його тексти є спробою показати різноманітність життя – “бо так є”. 2011 року “БотакЄ” визнано книгою року в номінації “Сучасна українська проза”.

У 2007 році Прохасько стає лауреатом літературної премії імені Джозефа Конрада, яку заснував Польський інститут у Києві. У 2013-му виходить збірка есеїв “Одної і тої самої”, яка стає “Книгою року ВВС”. А у 2020-му році Прохасько стає лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка за книгу “Так, але…” – збірку філософської есеїстики.

На Заході тексти Тараса Прохаська виходять в основному польською, англійською та німецькою мовами.

Джерело

Ольга Саліпа "Її судили вчора три судді"

adriana — Sat, 15 Feb 2020 21:09:59 GMT

Її судили вчора три судді:
Людські плітки, Традиції і Совість.
Кайдани тисли кисті рук худі
І біль тупа сочилась у свідомість.

Плітки кричали: "Як вона могла!
Та головного ви ж іще не чули!"
Слова впивались в душу, як стріла:
"Якби ви знали про її минуле!" $CUT$

Традиції, сипнувши в рани сіль,
Читали вирок чітко й зрозуміло:
"А це тому, що жити як усі
Вона, на жаль, ніколи не хотіла!"

Гіркі слова дочерпали до дна
І Совість нагадала про важливе:
"Не забувайте, що її вина
Лише у тому, що була щаслива!"

Її судили палко три судді,
І вироки виконували пильно...
А Бог сидів у шостому ряді
І знав, що так народжуються сильні.

©Ольга Саліпа

Джордж Карлін. Парадокс нашого часу

adriana — Tue, 14 Jan 2020 10:24:43 GMT

Коли дружина Джорджа Карліна померла, відомий дотепник та сатирик 70-80-их років, написав цю неймовірно виразну статтю, доречну і сьогодні.

«Парадоксом нашого часу є те, що ми маємо високі будівлі, але низьку терпимість, широкі магістралі, але вузькі погляди. $CUT$

Витрачаємо більше, але маємо менше, купуємо більше, але радіємо менше.

Маємо великі будинки, але менші сім’ї, кращі зручності, але менше часу.

Маємо кращу освіту, але менше розуму, кращі знання, але гірше оцінюємо ситуацію, маємо більше експертів, але і більше проблем, кращу медицину, але гірше здоров’я.

П’ємо занадто багато, куримо дуже багато, витрачаємо занадто безвідповідально, сміємося занадто мало, їздимо дуже швидко, гніваємося занадто легко, спати лягаємо занадто пізно, прокидаємося занадто втомленими, читаємо занадто мало, занадто багато дивимося телебачення і молимося занадто рідко.

Збільшили свої домагання, але скоротили цінності. Говоримо занадто багато, любимо занадто рідко і ненавидимо надто часто. Знаємо, як вижити, але не знаємо, як жити. Додаємо роки до людського життя, але не додаємо життя до років.

Досягли Місяця і повернулися, але насилу переходимо вулицю і знайомимося з новим сусідом.

Підкорюємо космічні простори, але не душевні.

Робимо великі, але не кращі справи.

Очищаємо повітря, але забруднюємо душу.

Пишемо більше, але дізнаємося менше.

Плануємо більше, але добиваємося меншого.

Навчилися поспішати, але не чекати.

Створюємо нові комп’ютери, які зберігають більше інформації та вивергають потоки копій, ніж раніше, але спілкуємося все менше.

Це час швидкого харчування і поганого травлення, великих людей і дрібних душ, швидкого прибутку і важких взаємин.

Час зростання сімейних доходів і зростання числа розлучень, красивих будинків і зруйнованих домашніх вогнищ.

Час коротких відстаней, одноразових підгузників, разової моралі, зв’язків на одну ніч; зайвої ваги і таблеток, які роблять все: збуджують нас, заспокоюють нас, вбивають наc.

Час заповнених вітрин і порожніх складів.

Час, коли технології дозволяють цьому листу потрапити до вас, в той же час дозволяють вам поділитися ним або просто натиснути «Delete».

Запам’ятайте, приділяйте більше часу тим, кого любите, тому що вони з вами не назавжди.

Запам’ятайте і гаряче притисніть близьку людину до себе, тому що це єдиний скарб, яке можете віддати від серця, і воно не варто ні копійки.

Запам’ятайте і говоріть «люблю тебе» своїм коханим, але спочатку дійсно це відчуйте.

Поцілунок і обійми можуть поправити будь-яку неприємність, коли йдуть від серця.

Запам’ятайте і тримайтеся за руки і цінуйте моменти, коли ви разом, тому що одного разу цієї людини не буде поруч з вами.

Знайдіть час для любові, знайдіть час для спілкування і знайдіть час для можливості поділитися всім, що маєте сказати.

Тому що життя вимірюється не числом вдихів-видихів, а моментами, коли захоплює дух!».

https://poshepky.com/nejmovirno-chuttyeva-stattya-yaka-bere-za-dushu/

Музеї літературних героїв

adriana — Thu, 19 Apr 2018 17:39:31 GMT

Літературні герої часто виходять за рамки своїх творів, стають світовим надбанням. Пропонуємо до Вашої уваги найвідоміші музеї, присвячені літературним персонажам. $CUT$

1. Музей Шерлока Холмса (Лондон, Великобританія)

Адреса Бейкер стріт, 221 відома всім шанувальникам творів Артура Конан Дойля. Цікаво, що у період написання книги про знаменитого детектива такої адреси в Лондоні не існувало. Пізніше владі довелося зробити виняток і привласнити будинкові спеціальний номер, який вибивається із загальної нумерації вулиці. У будинку відтворена вся обстановка, описана в книзі. Тут можна спокійно посидіти в кріслі Шерлока, приміряти його капелюх і відчути атмосферу життя як Холмса, так і Ватсона.

Музей Шерлока Холмса - перша в світі меморіальна квартира літературного персонажа, що відкрила свої двері 27 березня 1990 на Бейкер-стріт. До старої доброї Англії ви потрапите, як тільки підійдете до дверей квартири Шерлока Холмса - вас зустріне справжній полісмен і дівчина у вікторіанській сукні, які подадуть вам квиток і проводять в музей. Музей-квартира пронизана духом вікторіанської епохи і наповнена експонатами того часу. Перший поверх - це невеликий передпокій і одночасно сувенірна крамниця, на другому розташовані знаменита вітальня і кімната знаменитого Шерлока Холмса, а на третьому знаходяться апартаменти доктора Ватсона і місіс Хадсон.Тут ви також зможете пообідати у "Місіс Хадсон", в невеликому ресторанчику імені господині.

2. Музей казок Астрід Ліндгрен (Стокгольм, Швеція)

На острові Юргорден (Стокгольм, Швеція) в одному музеї поселили всіх героїв творів Астрід Ліндгрен. Чарівний потяг щодня підвозить дорослих і дітей до станції Вілла «Курка», де жила Пеппі Довгапанчоха, до будиночка, на даху якого мешкає Карлсон та до інших казкових помешкань. Музей абсолютно інтерактивний: у ньому можна все чіпати, скрізь бігати і бавитися. На території музею також працює книжковий магазин із широким вибором літератури для дітей, дитячої музики, фільмів, настільних ігор, одягу, іграшок, листівок і плакатів із зображенням сюжетів з улюблених книг.

3. Музей барона Мюнхгаузена (Садиба Дунтес, Салацгрівскій край, Латвія)

Музей барона Мюнхгаузена, найправдивішого оповідача на світі, відкрився зовсім недавно - в 2005 році у садибі Дунтес в Латвії. Власники садиби запевняють, що саме тут минули найкращі роки барона та його дружини - тут він витягнув сам себе з болота, посадив вишневе дерево поміж оленячих рогів і звідси полетів на Місяць на гарматному ядрі. Ієронім Карл Фрідріх фон Мюнхгаузен знайшов тут свою обраницю, дочку господаря садиби, і сімейний затишок. У садибі барона відтворена атмосфера XVIII століття, будинок фарбований мисливськими трофеями, а гостей привітно зустрічає сам барон Мюнхгаузен, щоправда у вигляді воскової фігури. Але хто знає, може, вона оживає ночами?

4. Долина Мумі-тролів

Мумі-Світ - безперечно, одна з найпривабливіших сімейних пам'яток у м. Турку в Фінляндії. Цей тематичний парк розваг заснований на сюжетах популярних дитячих книг Туве Янссон, і розташований на надзвичайно красивому острові Кайло, сполученим з основною землею помостом. Тут також знаходиться невеликий пляж і майданчик для міні-гольфу. Фантастичні мешканці парку - чарівні і гостинні, і все в країні мумі-тролів підпорядковане їх стилю та способу життя. Тут багато веселощів і сміху, Мумі-світ - це жива казка, в яку Ви легко можете потрапити. Неодмінно варто відвідати блакитний Мумі-дім, піднятися на Мумі-горище, спуститися в Мумі-підвал за варенням, пограти в хованки зі Чмихом і Маленькою Мю. Справ, загалом, багато, тому розраховуйте провести в парку як мінімум цілий день.

5. Музей Маленького Принца

Як не дивно, музей маленького героя з великою душею, створеного Антуаном де Сент-Екзюпері, знаходиться зовсім не в Парижі чи Провансі, звідки родом сам письменник, а в ... Японії.
Будинок Маленького Принца у невеликому парку розташований в селищі Хаконе. Шматочок Франції зі справжніми французькими будиночками і кафе з довоєнних часів запрошує шанувальників творчості Сент-Екзюпері познайомитися з його героєм.

6. Музей Мері Поппінс

В Австралії є будинок-музей автора історії про Мері Поппінс - Памели Треверс. Будинок-музей знаходиться в Маріборі, Квінсленд. Саме тут народилася авторка повісті про няню-чарівницю. Сьогодні біля будинку можна побачити пам'ятник письменниці. Маєток знаходиться практично в декількох кроках від історичного прибережного парку, чималу схожість з яким має парк, описаний в історії про Мері Поппінс. Проте відвідини будинку-музею та історичного парку - не єдине, що пропонують туристам на батьківщині автора знаменитої історії - також можна вирушити на екскурсію місцями, які мають схожість з їх аналогами, описаними в книзі. Опинившись у містечку під час літніх шкільних канікул (червень-липень), також можна відвідати Фестиваль Мері Поппінс, в рамках якого влаштовують забіги за участю місцевих нянь, запускають паровози, а також проводять конкурси повітряних зміїв і малюнків на асфальті.

7. Музей Дон Кіхота (Сьюдад-Реаль, Іспанія)

Хоча Сервантес у своєму романі не вказав точної назви батьківщини Дон Кіхота, в Іспанії є місце, куди з'їжджаються шанувальники лицаря. Особняк у містечку Сьюдад-Реал (що в Кастилії) - це сотні картин, гравюр, статуй, малюнків Дон Кіхота і його вірного Санчо Панса.

Джерела: "Видавництво Старого Лева" , Бібліограф

Олександр Жиго "Зізнайся, чи ти згадуєш мене?"

adriana — Sun, 18 Feb 2018 12:19:44 GMT

Зізнайся, чи ти згадуєш мене?
Чи недарма тобою захлинаюсь?
Чи має сенс життя моє земне,
В якому я за тінь твою хапаюсь? $CUT$

Зізнайся, чи я й досі не набрид?
А може вже набрид, того ж не знаю,
Чи, може, голос мій - то пустоцвіт
Для тебе, мій малий шматочок раю.

Зізнайся, чи я зможу ще хоч раз
Тебе торкнутись поглядом тендітним,
Допоки не настав останній час,
Який до всіх приходить непомітно.

А він прийде, він світ переверне,
Поцупить землю й подарує зорі,
Зізнайся, чи ти згадуєш мене,
Живу краплину у людському морі.

2017-05-26

Інелла Огнєва "Вона була неправильна людина"

adriana — Tue, 19 Dec 2017 12:34:28 GMT

Вона була неправильна людина...
Чомусь, усім всміхалася завжди...
Наївна і відверта, мов дитина...
Ніколи не жахалася біди... $CUT$
Ви знаєте, ніхто її не бачив
Не в настрої ніколи і ніде...
І що б в житті не сталось, не заплаче...
І виправдання кожному знайде...
Вона була неправильна людина
І навіть, як стикалася із тим,
Що бруд кидали люди їй у спину,
Вона бажала щастя тихо їм...
"Неправильна! - кричали грізно люди:
Не може бути щастя без причин!"
Вона ж лише чистішою від бруду
Ставала ,піднімаючись з колін...
Вона не нарікала на негоду,
На втому, чи на брак якихсь речей...
З цікавістю стрічала перешкоди,
Дивачкою була серед людей...
Вони не розуміли ,як так можна,
У світі ,де є стільки бруду й зла,
Настільки бути щирим й несерйозним
І кривдникам бажати лиш добра...
Із осудом дивилися на неї
Чекали, що зламається колись...
І стане експонатом у музеї
Кричатимуть: "Неправильна! Дивись!"
Тоді всім стане легше, все як звикли
Піде своїм шляхом, як має бути...
Про неї скажуть: "Та дивачка зникла...
Напевно, так давно вже мало бути..."
Але вона не зникне, я це знаю!
Ходитиме неправильна й чудна...
І вогником у людях запалає,
А знаєте ,вона ж бо не одна...
Багато їх неправильних у світі...
Закоханих у зорі і життя...
Вони, немов маленькі щирі діти...
Вони для нас незриме каяття...
Вона була неправильна людина...
І світло йшло з її ясних очей..
Немов зійшла на землю із картини...
У світ до надто правильних людей...

Восточная мудрость

adriana — Sat, 09 Dec 2017 13:34:01 GMT

С чем у вас ассоциируется Восток? Палящее солнце, пустыня, узкие улочки и базары, скромные женщины в необычайно красивых нарядах? А еще мудрецы — восточные старцы и знахари, знающие ответы почти на любые вопросы. У кого, как не у восточных философов, нам учится жизненной мудрости? $CUT$
Арабские пословицы и поговорки отражают опыт десятков поколений. Эти знания настолько мудры, проницательны и лаконичны, что прочно вошли в арабский язык и стали «крылатыми» выражениями. Вот лучшие из них:

• Когда ты говоришь, слова твои должны быть лучше молчания.
• Армия овец, возглавляемая львом, победит армию львов, возглавляемую овцой.
• Отрицать ошибки — это двойная ошибка.
• Сон не спасет тебя, если устала душа
• Умный уповает на свой труд, глупец — на свои надежды.
• Взгляд красноречивее слова.
• Умный поймет, если подмигнуть, а дурак — если толкнуть.
• Разумная женщина добавляет сахар во все, что она говорит мужчине, и убирает соль из всего, что мужчина говорит ей.
• Один добытый опыт важнее семи правил мудрости.
• Нежными словами и добротой можно на волоске вести слона.
• Ветры дуют не так, как хотят корабли.
• Если стал наковальней — терпи; если стал молотом — бей.
• Кто ищет друга без недостатков, тот остается один.
• Сплошные солнечные дни порождают пустыню.
• Если зло встало рядом с тобой, сиди не шелохнувшись.
• Невозможно понять время без движения.
• Если в твоей душе осталась хоть одна цветущая ветвь, на нее всегда сядет поющая птица.
• Победив гордость, человек становится приятным. Поборов гнев, он становится веселым. Поборов страсть, он становится преуспевающим. Поборов алчность, он становится счастливым.
• Лучший повелитель — тот, кто умеет повелевать собой.
• Если боишься — не говори, если сказал — не бойся.
• Победа показывает, что человек может, а поражение — чего он стоит.
• Не открывай дверь, которую ты не в силах закрыть.
• Мужчины, которые не прощают женщинам их маленьких недостатков, никогда не насладятся их великими достоинствами.
• Если ты вверишь свои тайны ветру, не кори его за то, что он откроет их деревьям.
• Нельзя поразить одной стрелой две мишени.
• Если нельзя достигнуть всего, не следует отказываться от части.

Н.Заболоцкий "Признание"

adriana — Sun, 09 Jul 2017 19:53:45 GMT

Зацелована, околдована,
С ветром в поле когда-то обвенчана,
Вся ты словно в оковы закована,
Драгоценная моя женщина!
$CUT$
Не веселая, не печальная,
Словно с темного неба сошедшая,
Ты и песнь моя обручальная,
И звезда моя сумашедшая.

Я склонюсь над твоими коленями,
Обниму их с неистовой силою,
И слезами и стихотвореньями
Обожгу тебя, горькую, милую.

Отвори мне лицо полуночное,
Дай войти в эти очи тяжелые,
В эти черные брови восточные,
В эти руки твои полуголые.

Что прибавится — не убавится,
Что не сбудется — позабудется…
Отчего же ты плачешь, красавица?
Или это мне только чудится

1957 г.

На эти стихи был создан замечательный романс "Очарована, околдована", вошедший в репертуар многих известных исполнителей.

Музыка: Михаила Звездинского
Исполняет: Сергей Дубровин и гр. Фристайл

"Зацелована, околдована": кому признавался в любви поэт, которому была нужда любовная лирика

История создания стихотворения «Зацелована, околдована…», ставшего популярным романсом, весьма любопытна. После его прочтения может показаться, что написано оно было влюблённым юношей с пылким взором. Но на самом деле написал его серьёзный 54-летний серьезный педант с манерами и внешностью бухгалтера. К тому же до 1957 года, именно в тот года Заболоцкий создал свой цикл «Последняя любовь», интимная лирика ему была чужда вовсе. И вдруг на излёте жизни этот дивный лирический цикл.

Николай Заболоцкий родился 24 апреля 1903 года в Уржуме Вятской губернии. В юности он стал студентом Питерского института имени Герцена, и будучи студентом стал участником группы ОБЭРИУ. Отношение к женщинам у обэриутов было чисто потребительское, и сам Заболоцкий был среди тех, кто «ругал женщин яростно». Шварц вспоминал, что Заболоцкий с Ахматовой просто не выносили друг друга. «Курица — не птица, баба — не поэт», - любил повторять Заболоцкий. Пренебрежительное отношение к противоположному полу Заболоцкий пронес почти через всю жизнь и в любовной лирике замечен не был.

Николай Заболоцкий.

Но несмотря на такие жизненные подходы, брак Николая Алексеевича сложился удачно и был весьма прочным. Он женился на однокурснице – стройной, темноглазой, немногословной, которая стала прекрасной женой, матерью и хозяйкой.

От обэриутов Заболоцкий постепенно ушёл, его эксперименты со словом и образом существенно расширились, а к середине 1930-х он стал известным поэтом. Но донос на поэта, случившийся в 1938 году, разделил его жизнь и творчество на две части. Известно, что Заболоцкого на следствии истязали, но он так ничего и не подписал. Может быть, поэтому ему дали минимальные пять лет. Многие писатели были перемолоты ГУЛАГом — Бабель, Хармс, Мандельштам. Заболоцкий выжил — как считают биографы, благодаря семье и супруге, которая была его ангелом-хранителем.

Николай Алексеевич, Екатерина Васильевна и Наташа. Фото 1946 года.

Его сослали в Караганду и жена с детьми последовала за ним. Освободился поэт только в 1946 благодаря хлопотам известных коллег, в частности, Фадеева. После освобождения Заболоцкому разрешили поселиться в семьей в Москве. Его восстановили в Союзе писателей, а писатель Ильенков предоставил ему свою дачу в Переделкино. Он много работал над переводами. Постепенно всё наладилось: публикации, известность, достаток, квартира в Москве и орден Трудового красного знамени.

Но в 1956 году случилось то, чего Заболоцкий никак не ожидал – он него ушла жена. 48-летняя Екатерина Васильевна, жившая многие годы ради мужа, не видевшая от него ни заботы, ни ласки, ушла к писателю и известному сердцееду Василию Гроссману. «Если бы она проглотила автобус, — пишет сын Корнея Чуковского Николай, — Заболоцкий удивился бы меньше!»

Николай Алексеевич Заболоцкий.

На смену удивлению пришёл ужас. Заболоцкий был беспомощен, сокрушён и жалок. Его горе привело его к Наталье Роскиной – 28-летней одинокой и умной женщине. В растерянности от произошедшего он просто позвонил некой даме, которая любила его стихи. Это всё, что он о ней знал. Он позволил той, что знала все его стили с юных лет, они встретились и стали любовниками.

В этом треугольнике счастливых не было. И сам Заболоцкий, и его супруга, и Наталья Роскина мучились по-своему. Но именно личная трагедия поэта и подвигла его к созданию цикла лирических стихов «Последняя любовь», ставшего одним из самых талантливых и щемящих в отечественной поэзии. Но среди всех стихов, вошедших в сборник, особняком стоит «Признание» - подлинный шедевр, целая буря чувств и эмоций. В этом стихотворении две женщины поэта слились в один образ.

Екатерина Васильевна вернулась к мужу в 1958-м. Этим годом датируется еще одно знаменитое стихотворение Н. Заболоцкого «Не позволяй душе лениться». Его писал уже смертельно больной человек. Через 1,5 месяца после возвращения жены Николай Заболотский скончался от второго инфаркта.

Источник

Маяковский от А до Я

adriana — Fri, 03 Mar 2017 11:02:14 GMT

«Морковь», «таз», «собака», а также «непонятность» и «урбанизм» — 28 слов, по одному на букву алфавита, из которых вырисовывается портрет Маяковского $CUT$

Составил Михаил Трунин

А

Азбука. Точнее, «Советская азбука» (1919), сочиненная Маяковским в соавторстве с известным лингвистом Романом Якобсоном и их общим приятелем Яковом Гурьяном, помимо прочего, замечательна тем, что построена по принципу «делать неприличное приличным». Ее источник — непечатные, похабные азбуки, популярные в среде гимназистов. Маяковский и его соавторы не только вдохновлялись этим источником, но и не стеснялись заимствовать оттуда образы и даже целые словесные формулы, например: «Шалит фантазия во сне. / Штаны мешают при …» — «Шумел Колчак, что пароход. / Шалишь, верховный! Задний ход»; «Юпитер был женат на Гере. / Юнцу нужна … на …» — «Юнцы охочи зря приврать. / Юденич хочет Питер брать». Эта генеалогия была настолько очевидна современникам, что машинистка в издательстве отказалась перепечатывать текст «Советской азбуки».

Б
Багдати. Малая родина поэта, ныне город, а в конце XIX века — село в западной части Грузии, в 1940–90-х годах называлось Маяковский. «Я — дедом казак, другим — сечевик, а по рождению — грузин», — говорил о себе поэт (его мать была родом с Украины). Хотя сам он прожил в Багдати лишь с рождения до 1900 года (то есть 7 лет), впоследствии сетовал в стихах, что «багдадские небеса» еще не воспеты им наряду с «бродвейской лампионией» и «вишнями Японии».

В
Венок. Во время похорон Маяковского процессию сопровождал единственный венок, сделанный из металлолома, болтов и гаек, на венке была лента с надписью: «Железному поэту — железный венок». Эта леденящая душу идея (современники вспоминали, как зловеще катафалк с железным венком громыхал по московским мостовым) принадлежала знаменитому другу поэта — художнику Владимиру Татлину, одному из родоначальников конструктивизма в архитектуре.

Г
Громила. 8 декабря 1920 года Маяковский написал несколько стихотворных экспромтов (которые, к слову, очень любил сочинять) в альбом Корнею Чуковскому. Первый из них такой:

    Что ж ты в лекциях поешь,
    будто бы громила я,
    отношение мое ж
    самое премилое.

Поставленное в рифменную пару (с характерной для поэта составной рифмой) противопоставление «„громила я“ — „премилое“» как нельзя лучше иллюстрирует ключевое противоречие, начинающееся с «Облака в штанах»: с одной стороны, Маяковский — бронзовый, большой и даже грубый (именно таков его канонизированный образ), с другой — ранимый и сентиментальный (см. Облик).

Д
Детские стихи. То, с чем Маяковский приходит к каждому из нас вслед за Пушкиным. «Крошка сын к отцу пришел…» и «…Я б в рабочие пошел, пусть меня научат» — такая же школьная хрестоматия, как «Сказка о рыбаке и рыбке». На самом деле к детской литературе обращались многие современные Маяковскому литераторы, например Юрий Олеша, Алексей Толстой и Даниил Хармс, попадание же детских стихов Маяковского в канон связано не столько с литературными (хотя стихи сами по себе, конечно, замечательные), сколько с политическими причинами (см. Эпоха).

Е
Есенинщина. Так Маяковский называл упадочное настроение среди молодежи, распространившееся после самоубийства Есенина. Противостояние двух поэтов, нашедшее свое отражение не только в творчестве обоих, но и в городском фольклоре, парадоксальным образом оказалось завязанным на суицидальной теме. О «точке пули в своем конце» Маяковский заговорил уже во «Флейте-позвоночнике» — одной из своих ранних поэм. Подробному разбору создания стихотворения «Сергею Есенину» посвящена важнейшая программная статья Маяковского «Как делать стихи?». Там, в частности, говорится о том, что «вырванное из сложной социальной и психологической обстановки самоубийство… угнетает фальшивостью». Впоследствии в собственной предсмертной записке Маяковский скажет: «…это не способ (другим не советую), но у меня выходов нет».

Ж
Жребий. Лиля Брик вспоминает, что известные строки из письма Онегина к Татьяне   всю жизнь соответствовали душевному состоянию Маяковского. Он любил повторять их вслух в таком виде:

    Я знаю: жребий мой измерен;
    Но, чтоб продлилась жизнь моя,
    Я утром должен быть уверен,
    Что с вами днем увижусь я…

Маяковский часто переделывал чужие стихи: ему не нравилось, как звучит «век уж» [в’э́куш], поэтому он читал эти строки по-своему — неспроста именно они перефразированы в «Юбилейном»:

    — Дескать,
        муж у вас
           дурак
              и старый мерин,
    я люблю вас,
              будьте обязательно моя,
    я сейчас же
              утром должен быть уверен,
    что с вами днем увижусь я.

З
Заграница. Хотя железный занавес в 1920-е годы еще только опускался, проблемы с выездом за рубеж у советских граждан начались практически с приходом новой власти: границы были закрыты, временный выезд из страны позволялся только лояльным лицам с разрешения органов государственной безопасности, а невозвращение рассматривалось как серьезное преступление. К этому стоит прибавить первую волну эмиграции, пришедшуюся на годы Гражданской войны и захватившую видных поэтов, философов и других деятелей культуры (многие из них были хорошими знакомыми Маяковского, как, например, Давид Бурлюк или Роман Якобсон). Маяковский практически всегда был выездным (что, несомненно, являлось привилегией) и путешествовал довольно много. Первая поездка за рубеж была предпринята поэтом в мае 1922 года в Ригу, где он должен был прочитать публичную лекцию, которую, однако, запретили. На случившееся Маяковский отреагировал сатирическим стихотворением «Как работает республика демократическая?».

Два главных для поэта заграничных топоса — Америка и Париж. Первому посвящен цикл стихов и очерк «Мое открытие Америки», интересные большим количеством ценных заметок, но, к сожалению, не избежавшие чрезмерной идеологизации (см. Урбанизм). В 1926 году у русской эмигрантки Элли Джонс в Нью-Йорке родилась дочь Маяковского — Элен-Патриция (с ней единственный раз он увидится в 1928 году в Ницце). У всех на слуху знаменитые строки:

    Я хотел бы
       жить
        и умереть в Париже,
    если б не было
          такой земли —
               Москва.
Именно из Парижа Маяковский привез автомобиль «рено» в подарок Лиле Брик, сделав ее одной из первых женщин-москвичек за рулем. В один из ключевых моментов романа Маяковского с русской эмигранткой Татьяной Яковлевой (поэт сам собирался приехать за своей возлюбленной, настаивая на ее переезде в Советскую Россию) ему неожиданно было отказано в визе.

И
Извозчик. В узком кругу Лиля Брик позволяла себе высказывания о Маяковском такого рода: «Какая разница между Володей и извозчиком? Один управляет лошадью, другой — рифмой». Так, важный для Маяковского образ стихотворца как полководца, управляющего словами и рифмами:
    …застыла
        кавалерия острот,
    поднявши рифм
       отточенные пики, —
помимо высокого литературного происхождения (достаточно вспомнить пушкинский «Домик в Коломне», автор которого не позволяет своим стихам брести в сторону, как «войску, в пух рассыпанному боем», см. Жребий), имеет более сниженное, домашне-бытовое.

К
Канарейка. По воспоминаниям матери поэта, «в окне комнаты, где занимался Володя, висела клетка с канарейкой. Володя с грустью посматривал на нее, так как до этого видел только свободно летающих птиц». Впоследствии канарейка появилась и в квартире Лили Брик в Водопьяном переулке: маленькая птичка была подарком Маяковского, примерно в то же время (конец 1920 — начало 1921 года) сочинившего стихотворение «О дряни», в финале которого гротескно оживший портрет Маркса призывает:
    Скорее
    головы канарейкам сверните —
    чтоб коммунизм
    канарейками не был побит!
Поэт в жизни, конечно, не равен поэту в поэзии, однако впоследствии в докладе «Даешь изящную жизнь!» (14 января 1927 года) Маяковский постарался нейтрализовать это противопоставление: «Я за канареек… Старые канарейки были съедены в 19-м году, теперь канарейка приобретается не из-за „изящной жизни“, она покупается за пение, покупается населением сознательно».

Л
Лесенка. Ступенчатое расположение стихотворной строки стало настоящей визитной карточкой Маяковского. Прием, закрепляющий важное для автора ритмическое членение строки, встречается уже в таких классических вещах, как «Бахчисарайский фонтан», «Граф Нулин» и «Медный всадник» Пушкина, «Мцыри» Лермонтова, «Балет» и «Современники» Некрасова. Среди поэтов ХХ века первым, кто последовательно начал отказываться от записи стихов традиционными неделимыми строками и располагать их сначала столбиком, а затем и лесенкой, был, по всей видимости, Андрей Белый. Обращение Маяковского к лесенке (с которой он впоследствии так и не расстался) может быть датировано с точностью до месяца: сохранились две беловые рукописи поэмы «Про это»: в первой текст записан столбиком, большая часть второй (она датирована 11 февраля 1923 года) — лесенкой. Можно сказать, что если для Белого найденная им лесенка служила графическим приемом оформления текста, то у Маяковского она действительно превратилась в основополагающий поэтический принцип, сформулированный в статье «Как делать стихи?»:
«…ритм — основа всякой поэтической вещи, проходящая через нее гулом. Постепенно из этого гула начинаешь вытискивать отдельные слова».

М
Морковь. Одно из самых оригинальных поэтических переложений расхожей фразы «любовь-морковь» находим в лирической части поэмы «Хорошо!», повествующей о голоде во время Гражданской войны:

    Не домой,
        не на суп,
    а к любимой
         в гости,
    две
       морковинки
                несу
    за зеленый хвостик.
    Я
     много дарил
        конфект да букетов,
    но больше
            всех
              дорогих даров
    я помню
           морковь драгоценную эту
    и пол-
         полена
              березовых дров.

Такая забота поэта о простом быте («надо, чтоб поэт и в жизни был мастак») интересно соотносится с другим «морковным» эпизодом истории русской литературы. Поэт Анатолий Найман, вспоминая о своем знакомстве с Ахматовой, говорит, что обратил внимание на блюдечко, где «лежала одинокая вареная морковка, неаккуратно очищенная и уже немного подсохлая. Может быть, такова была диета, может быть, просто желание Ахматовой или следствие запущенного хозяйства, но для меня в этой морковке выразилось в ту минуту ее бесконечное равнодушие — к еде, к быту, чуть ли не аскетичность».

Н
Непонятность. Одна из ключевых тем раннего Маяковского, можно сказать, его поэтическое кредо — непонятность другим. Ярким примером служит стихотворение, озаглавленное «Ничего не понимают» (см. Собака). По воспоминаниям переводчика и литературоведа Владимира Ильича Нейштадта, 1 мая 1918 года на Кузнецком Мосту проходил поэтический вечер, где читался якобсоновский перевод этого стихотворения на старославянский язык (см. Якобсон). Слушатели «кричали, свистели, топали», но тут перед ними выросла «надежная фигура Маяковского. Он поднял руку, и зал успокоился.
— Не понимаете? — спросил Маяковский.
— Не понимаем, — ответили в зале.
— Я тоже не понимаю. <…>. Читаю эти стихи, как они написаны мною: на великолепном русском языке. <…>
<…>
— Понятно? — спросил Маяковский.
— Понятно! (Ответили дружно.)
— А говорят, Маяковский непонятен. Есть вещи куда непонятнее».
Так поэту удалось перехитрить слушателя-обывателя. Надо сказать, такая поэтическая маска характерна только для раннего Маяковского — после революции он все чаще настаивал на широкой доступности своего творчества, желая «каплей литься с массами» и «быть понят моей страной» (см. Штык).

О
Облик. Высокорослый, большеглазый, с худыми скулами и большими руками, двигавшийся размашисто и в то же время элегантный до неуклюжести, но всегда в «свежевымытой сорочке», отутюженном костюме и гладко выбритый (максимум вольностей — дымить папиросой), Гулливер или даже былинный богатырь — таким запомнили Маяковского современники, таким же он изображал себя и на плакатах, и в стихах (и именно в таком образе был канонизирован как «первый советский поэт», см. Эпоха). Лишь некоторые из оставивших воспоминания о Маяковском людей под наружной монументальностью подмечали, что улыбался он по-мальчишески застенчиво, подчас был способен на трогательные, даже сентиментальные поступки и, к примеру, не переносил вида крови (см. Громила).

П
Пароход. Важный для Маяковского вид транспорта, неоднократно воспетый в его стихах — особенно в цикле об Америке, открывающемся стихотворением «Мелкая философия на глубоких местах», где плохая поэзия называется «водянистой». Вообще, Маяковский собирался в кругосветное путешествие, однако в Париже поэта обокрали — пришлось экономить деньги и ограничиться посещением Мексики и Соединенных Штатов (см. Заграница). Но самым известным пароходом из творчества Маяковского является не везший его через Атлантику «Эспань», а «Теодор Нетте», получивший имя советского дипломатического курьера в Латвии, погибшего в 1926 году при защите дипломатической почты. После стихотворения Маяковского формула «человек и пароход» стала использоваться для именования успешных специалистов, известных, как правило, в узких кругах. Пароходные происшествия на этом не заканчиваются: 13 августа 1950 года в Риге, успевшей стать частью Советского Союза (см. Заграница), затонул прогулочный пароход «Маяковский» (см. Эпоха), эта трагедия до сих пор является самой крупной водной катастрофой в Латвии.

Р
Реклама. Можно сказать, что Маяковский стоял у истоков советской рекламы. Созданные им плакаты, сопровождаемые меткими стихотворными репликами и сегодня у всех на слуху, как, например, ставшее очень популярным «Нигде, кроме как в Моссельпроме» (Лиля Брик впоследствии писала, что Маяковский искренне «не только других агитировал, он и сам не хотел покупать у частников»). Принадлежит Маяковскому многочисленная реклама папирос, макарон, печенья «Зебра» или такая формула: «Любую одежу заказывайте Москвошвею…», при этом одежду для себя и наряды для возлюбленной он сам предпочитал привозить из-за границы (среди сохранившихся личных вещей поэта — австрийская шляпа, английская кепка, шотландское пальто, французская трость).

С
Собака. Не только любимый зверь (см. Канарейка), но и одно из самых частых самоотождествлений Маяковского (в финале «Облака в штанах» образ пса приобретает просто-таки космические очертания). Выразительнее всего проявляется в стихотворении «Вот так я сделался собакой», следом за которым в сборнике «Простое, как мычание» идут знаменитые строки: «Вошел к парикмахеру, сказал — спокойный: / „Будьте добры, причешите мне уши“» (см. Непонятность»). Маяковский (в основном в письмах к Лиле Брик) часто рисовал собственные автопортреты в виде вислоухой собаки — как раз такой, которой должно причесать уши. Домашним прозвищем Маяковского, употреблявшимся при общении с Лилей Брик, было Щен (Щеник, Щенок). Брик писала, что собачьи клички перешли к Маяковскому от щенка, подобранного летом 1920 года:

    «Они были очень похожи друг на друга. Оба — большелапые, большеголовые. Оба носились, задрав хвост. Оба скулили жалобно, когда просили о чем-нибудь, и не отставали до тех пор, пока не добьются своего. Иногда лаяли на первого встречного просто так, для красного словца».

Т
Таз. Среди личных вещей Маяковского был большой складной таз. По воспоминаниям его антрепренера Павла Ильича Лавута, поселившись в Сочи в гостинице, поэт тотчас достал этот таз из чемодана и потребовал у горничной горячей воды. Девушка искренне удивилась: кругом море, а «они баню устраивают!». Маяковский ответил: «Не понимает девушка, что в море основательно помыться невозможно. Грязь может долипнуть еще». Другие мемуаристы указывают на то, что Маяковский мог попросить в ресторане, чтобы фрукты, овощи и даже бокалы были специально перемыты кипяченой водой, в компаниях ставил свой бокал повыше на шкаф, чтобы никто не мог до него дотянуться и отхлебнуть, а в кармане всегда носил маленькую мыльницу, чтобы быстро смывать последствия неприятных рукопожатий. Считается, что бактериофобия Маяковского была связана со смертью отца, умершего от инфекции после укола пальца булавкой при сшивании бумаг.

У
Урбанизм. И для футуристов, и впоследствии для участников ЛЕФа   (а Маяковский был лидером обоих творческих объединений) образ города был одним из определяющих. Проститутки, городовые, «флейта водосточных труб» и прочие атрибуты урбанистической культуры появляются уже в самых ранних стихах Маяковского и, можно сказать, в дальнейшем никуда оттуда не уходят. «Новый быт», в котором оказался Маяковский в новой стране (см. «Что делать?»), был непосредственным фактом городской культуры; значимо и противостояние Маяковского как городского поэта Есенину как «последнему поэту деревни» (см. Есенинщина) — отсюда осмысление поэзии как «той же добычи радия». Наконец, правильный индустриальный город будущего — мечта не только поэтов и художников-футуристов (а впоследствии и конструктивистов), но и новой советской власти. В этом смысле поездка в Америку должна была стать для Маяковского весьма многообещающей (см. Заграница). Но что же произошло в действительности? Нью-Йорк — центр американской цивилизации — показался поэту городом на удивление неорганизованным, скорее напоминавшим гигантское нагромождение предметов (такова же на самом деле и Москва — безусловно, любимый город Маяковского, однако большевики как раз старались придать ей черты регулярности). Поразила Маяковского и привычка жителей Нью-Йорка ужинать при свечах — как такое возможно в городе, переливающемся тысячами электрических огней?

Ф
Формальная школа. Научное объединение лингвистов и литературоведов, революционизировавшее всю мировую традицию гуманитарного мышления. Можно сказать, что русские формалисты — такое же детище эпохи конца 1910‑х — начала 1920-х годов, как и творчество Маяковского, тесно связанного как с петербургским (знаменитый ОПОЯЗ — Общество изучения поэтического языка — вообще во многом ориентировался на творчество футуристов), так и с московским крылом формалистов (Маяковский до такой степени увлекся лингвистическим подходом к поэзии, что посещал собрания Московского лингвистического кружка и принимал активное участие в дискуссиях). Яркая и остроумная статья Маяковского «Два Чехова» была опубликована в том же 1914 году, что и брошюра Шкловского «Воскрешение слова», считающаяся первым манифестом русского формализма. Маяковский в столь же категоричной форме утверждал, что «писатель только выгибает искусную вазу, а влито в нее вино или помои — безразлично». Обоюдный интерес Маяковского и формалистов не ослабевал до 1930 года (например, название статьи «Как делать стихи?», очевидно, связано с важной работой Бориса Эйхенбаума «Как сделана „Шинель“ Гоголя», см. Якобсон), на который приходится самоубийство Маяковского и покаянная публикация Шкловского «Памятник научной ошибке», ознаменовавшая принудительный конец формальной школы.

Х
*** (см. Азбука). Маяковский любил декламировать вслух как свои, так и чужие стихи (см. Жребий): по воспоминаниям Лили Брик, стихотворение Лермонтова «Ангел» («По небу полуночи ангел летел…») Маяковский читал, переделывая очень смешно, но совсем непечатно.

Ц
Цилиндр. Как и желтая «кофта фата» — один из предметов одежды, призванный эпатировать публику в стиле футуристической «Пощечины общественному вкусу» (хорошо известны фотопортреты футуристов — Маяковский в цилиндре, с тростью и тлеющей сигаретой или Давид Бурлюк в пальто с массивным воротником и с пенсне в руке). Ставшую впоследствии легендарной кофту сшила мать поэта Александра Алексеевна. Цилиндр же брался Маяковским напрокат: в молодые годы поэт терпел чрезвычайную денежную нужду, которую переносил гордо, с видом любителя роскошной жизни (см. Реклама).

Ч
«Что делать?». Не только последняя книга, которую Маяковский читал перед смертью, но и одно из важнейших для поэта прозаических произведений. «Жизнь, описанная в ней, перекликалась с нашей, — писала впоследствии Лиля Брик, — Маяковский как бы советовался с Чернышевским о своих личных делах, находил в нем поддержку». Действительно, и образ эмансипированной героини Чернышевского, и присутствующий в романе любовный треугольник, в основе которого не плотские отношения, а общность интересов и жизненных ценностей, хорошо проецировались на отношения Бриков и Маяковского. То, что для Чернышевского было утопией, в двадцатые годы ХХ века (время «освобождения от всего», особенно от «буржуазной морали») стало ярким воплощением духа авангарда — как в сфере идеологии, так и эстетики.

Ш
Штык. Американские стихи и путевые заметки Маяковского (см. Заграница, Пароход) полны разнообразных интересных деталей и тонких замечаний, однако в целом подчинены тогда еще только набиравшей силу советской официальной идеологии: Америка предстает как населенное потребителями и эксплуататорами место, находящееся во власти денег. Чрезвычайно интересно стихотворение «Домой!», завершающее цикл и подводящее итог путешествия. Известные стихи, где появляется образ поэта как полководца — источник которого в равной степени находится и в литературной традиции, и в домашнем быту Маяковского (см. Извозчик):
    Я хочу,
         чтоб к штыку
                 приравняли перо.
    С чугуном чтоб
               и с выделкой стали
    о работе стихов,
               от Политбюро,
    чтобы делал
               доклады Сталин, —
первоначально выглядели совсем иначе (сейчас эти строки часто цитируются как отдельные, хотя в собрании сочинений поэта найти их можно только в разделе «Другие редакции и варианты»):
    Я хочу быть понят моей страной,
    а не буду понят —
                        что ж,
    по родной стране
                пройду стороной,
    Как проходит
                    косой дождь.

Лирические ноты Маяковского оказались пересилены патетическими (см. Непонимание).

Щ
    Мне
      при жизни
            с вами
             сговориться б надо.
    Скоро вот
             и я
               умру
                и буду нем.
    После смерти
              нам
              стоять почти что рядом:
    вы на Пе,
                а я
                   на эМ.
    Кто меж нами?
            С кем велите знаться?!
    Чересчур
        страна моя
               поэтами нища́.
    Между нами
         — вот беда —
          позатесался На́дсон.
    Мы попросим,
       чтоб его
          куда-нибудь
               на Ща!

Э
Эпоха. «Маяковский был и остается лучшим, талантливейшим поэтом нашей советской эпохи. Безразличие к его памяти и его произведениям — преступление». Эти категоричные слова Сталина в 1935 году дали толчок к стремительному превращению Маяковского в главного советского поэта, представляющего не только эпоху «ревущих двадцатых», с которой он был органически связан, но и воплощающего в себе как бы всю советскую довоенную поэзию. Маяковский и Горький (первый был передовым поэтом, второй — прозаиком) венчали советский литературный пантеон: их именами назывались пароходы (см. Пароход), улицы, площади, а то и целые города (Триумфальная площадь в Москве была переименована в площадь Маяковского в день публикации в «Правде» процитированных выше слов Сталина — 17 декабря 1935 года), их портреты строго смотрели со стен кабинета литературы в каждой советской школе. Канонизированный образ Маяковского как стального гиганта шел вразрез с его собственными представлениями о назначении поэта и поэзии. Можно даже сказать, что поэт стал заложником «хрестоматийного глянца» и «мраморной слизи», которых сам больше всего боялся (см. Юбилей), утверждая:
Мне бы
     памятник при жизни
               полагается по чину.
Заложил бы
     динамиту
           — ну-ка,
                  дрызнь!
Ненавижу
     всяческую мертвечину!
Обожаю
     всяческую жизнь!
Проницательный Борис Пастернак заметил, что Маяковского уже во второй половине 1930-х годов «стали вводить принудительно, как картофель при Екатерине», и это стало его второй смертью, в которой он неповинен. При всех своих негативных последствиях одно из главных мест в советской литературной иерархии позволило Маяковскому быть не обделенным вниманием исследователей, изучавших его не только как рупор революционной эпохи, но и, например, как новатора стиха и языка — что в несвободной от идеологических оков науке было совсем не тривиально.

Ю
Юбилей. Неоднозначное, но все же важное для Маяковского понятие. Помпезных чествований поэт, писавший в автобиографии: «…лица и даты не запоминаю», не переносил, зато, как вспоминает Виктор Шкловский, в 1921 году устроил «дювлам» (это слово «принадлежит к числу вымерших и обозначает… „двенадцатилетний юбилей“»). Речь шла, разумеется, не о биологическом возрасте, а о творческом. Началом своей поэтической работы Маяковский считал 1909 год: тетрадь стихов, написанных в Бутырской тюрьме, была отобрана у него при освобождении. «Спасибо надзирателям — при выходе отобрали. А то б еще напечатал!» — будет вспоминать он впоследствии. 125-летний юбилей Пушкина стал для Маяковского поводом для написания одного из самых проникновенных стихотворений, где чувственной жизни противопоставляется окаменение памятника, а поэту-лирику — поэт-общественник (см. Эпоха):
    Я люблю вас,
         но живого,
              а не мумию.
    Навели
        хрестоматийный глянец.
С гордостью и грустью Маяковский поставил себя с Пушкиным «почти что рядом», что вызвало шквал ядовитых критических выпадов, при этом сам поэт объяснял это просто и остроумно: «На полке в библиотеке нам стоять почти что рядом. Но где же здесь самовозвеличивание?» Показателен и конфуз с последней юбилейной выставкой Маяковского «20 лет работы», проходившей в 1930 году: поэта живо чествовали друзья, но никто из видных литераторов и руководителей государства ее не посетил.

Я
Якобсон, Роман Осипович (1896–1982). Один из крупнейших в XX веке лингвистов и специалистов по поэтике, существенно повлиявший на развитие гуманитарных наук; смелый новатор, успешный организатор науки. Друг, соавтор и исследователь Маяковского. Лингвист и поэт сошлись в 1916–1917 годах, после отъезда Якобсона из Советской России встречались на отдыхе в Европе. Как ученый, Якобсон писал о стихе Маяковского, его поэтических образах и лирической композиции. Выступал он и как соавтор Маяковского (см. Азбука), и как переводчик стихотворения «Ничего не понимают» на старославянский язык (см. Собака), начинается перевод так: «Къ брадобрию приидохъ и рекохъ / Хоштѫ отьче да причешеши ми оуши».

На смерть Маяковского Якобсон откликнулся обстоятельной статьей «О поколении, растратившем своих поэтов», опубликованной в сборнике «Смерть Владимира Маяковского» (Берлин, 1931 год) и сочетающей в себе тонкий анализ исследователя с ценными свидетельствами мемуариста.

Источники
Брик Л. Ю. Пристрастные рассказы. Нижний Новгород, 2003.
Шапир М. И. Из истории «пародического балладного стиха»: 2. «Вставало солнце ало». Антимир русской культуры. Язык. Фольклор. Литература. М., 1996.
Шапир М. И. Русская тоника и старославянская силлабика. Вл. Маяковский в переводе Р. Якобсона. Даугава. № 8. 1989.
Янгфельдт Б. Ставка — жизнь. Владимир Маяковский и его круг. М., 2009.
Америка глазами русских писателей: Маяковский. Исторический репортаж Владимира Абаринова. «Радио „Свобода“».
В. Маяковский в воспоминаниях современников. М., 1963.
Маяковский без глянца. М., 2008.
Современники свидетельствуют. Воспоминания о В. В. Маяковском. М., 1990.
Современницы о Маяковском. М., 1993.

http://arzamas.academy/materials/736