Був собі магніт, а неподалік проживали сталеві стружки. Якось дві, а може три стружки-подружки відчули деяке ваблення, навіть більше того — потяг до   магніту. І розмріялись, як це добре було б відвідати його. Природно, стружки сусідки підслухали розмову, їм теж схотілося наблизитись до магніту. Далі —більше. Жодна із стружок вже не могла ні про що інше думати.
—  Чому б нам не піти до магніту прямо сьогодні? — спитала одна.
Але всі гадали, що краще зачекати до завтрашнього дня. Між тим, самі того не помічаючи, вони вже потихеньку рухалися в бік магніту, який лежав собі вельми спокійно й не звертав ніякої уваги. А стружки все галасували й галасували і все просувалися до свого сусіда; і чим більше вони про нього говорили, тим дужче їм хотілося підійти до нього. Нарешті найбільш нетерплячі сповістили, що вирушать до магніту сьогодні ж, а що до решти, то їм байдуже. Хтось вигукнув:
—   Наш обов'язок — зробити візит магніту. Це давно слід було зробити!
А тим часом вони просувались до нього, хоч, як і раніше, не розуміли цього. Врешті-решт найнеспокійніші закричали:
—   Навіщо зволікати? Ми вирушимо цієї ж хвилини! Зараз же!
Охоплені єдиним поривом, вони ринулись уперед. Мить — і стружки з усіх боків обліпили магніт...
І магніт посміхнувся: адже сталеві стружки ані секунди не сумнівалися, що прийшли до нього своєю волею