Про те, як потрібно викладати літературу дітям. Думка цікава, неоднозначна та доволі актуальна, незважаючи на те, що висловлена понад тридцять років тому.

    Багато моїх друзів – учителі. І щоразу коли я висловлюю розчарування тим, які низькі сподівання вони мають до більшості учнів, співрозмовники завжди обдаровують мене незмінно зверхньою усмішкою і повторюють незмінне кліше: «Я вчу дітей, а не викладаю предмет». Вони мають на увазі, що мої вимоги до дітей – зависокі, що якщо тиснути на слабенькі дитячі мізки надлишком інформації, це психологічно травмує дітей і, ймовірно, назавжди загубить їхню цікавість до навчання.

   […] Як на мене ідея, що інформація є шкідливою для дітей, має глибоко анти-освітницькі засновки – отже міркувати і дізнаватися більше про світ навколо є, по суті, нудною справою. Ті самі переконання змушують вчителів вигадувати способи того як зробити навчання показово цікавим – наче саме по собі воно має геть протилежну властивість.

[…] І я питаю цих учителів: «Чóму ви вчите дітей? Вчите їх бути дітьми?» «Авжеж, ні», – відповідають вони, – «діти самі знають, як бути дітьми». «Що ж, може, ви тоді вчите їх бути дорослими?» «Авжеж, ні, я нізащо не псуватиму їхнє дитинство, змушуючи їх дорослішати – це більше схоже на твої лихі діяння, Нодельмане». «Що ж», – питаю я, – «то чóму ви їх вчите?» Відповідь на це питання майже завжди та сама: вони виховують позитивне мислення.

   Насправді, вони намагаються навчити дітей бути і дітьми, і дорослими. Бо навчання дітей замість викладання предметів спирається на припущення, що викладання є терапевтичним заняттям, майже соціальною роботою: ми посилаємо дітей до школи, щоби вони навчилися ладнати з іншими, набувати позитивних уявлень про себе та інших, а не завчати математику з літературою.
Та річ у тім, що навчаючи дітей, як стати кращими людьми, ми претендуємо на те, що знаємо, що саме робить одних людей кращими за інших. Я не певен, що сам це володію цією таємницею. Ось чому я надаю перевагу викладанню предметів замість навчання людей – це лишає людям свободу лишатися собою.

[…] … дітям можна (і потрібно) викладати предмет, у нашому випадку – літературу. […]

    Вивчення літератури надає доступ до найрізноманітнішої інформації і допомагає краще розуміти самих себе, суспільство й нашу історію. Але його головною метою завжди лишатиметься краще розуміння та отримання насолоди від самої літератури. Тож ми маємо приділяти увагу літературним текстам, а не використовувати їх, аби просувати форми навчання.

    Те, як нині навчають літературі у школі, дозволяє дітям тлумачити літературні праці як їм заманеться, аж ніяк не допомагаючи їм формувати рецепцію чи привертати їхню увагу до певних речей. Але література як форма комунікації ставить певні вимоги як до тексту, так і до читача. Отже, кожен літературний текст найвлучніше можна визначити як форму взаємодії між текстом і читачем. Ми маємо показати дітям, що література комунікує певні сенси й погляди, на які необхідно звертати увагу, якщо ми прагнемо здобути якнайбільше користі й насолоди від цих текстів і попри те, що різні читачі тлумачитимуть ці сенси й погляди по-різному.

   Кожен літературний твір – унікальний, і одним із завдань літературної критики є допомогти читачам побачити цю унікальність.

    Один із шляхів до цього – бути свідомим того, які спільні риси певний текст має з іншими; того, що всю літературну спадщину пронизують теми й структури; того, що свідомі читачі знають про це і користуються цим знанням. І саме з цієї причини діти повинні мати доступ до якомога ширшого кола літературних текстів.

    Мета будь-якої програми з літератури – розвинути літературний смак, продемонструвати учням різницю між видатними і посередніми творами, а також розширити їхні здібності насолоджуватися обома.

    Література відіграє значну роль у соціальних процесах, пропонуючи задоволення й інформацію, виконуючи роль посередника свідомих і несвідомих поглядів. […] Отже програма з літератури має бути досить еклектичною, щоби давати змогу застосовувати різноманітні підходи до викладання різним дітям у різні часи. Зрештою ця еклектика допоможе кожній дитині бути свідомою усього розмаїття тлумачень і прочитань.

    Попередній пункт має важливу передумову: вивчення літератури є процесом, і досягнення результату є менш важливим та цікавим за шлях до нього. Ми мусимо допомогти дітям усвідомити, що захопливим є пошук смислів, а не зосередження лише на меті пошуку. Ті, хто має тісний зв’язок із літературою, ніколи не вдовольняються своїми тлумаченнями.

Усі ці пункти не тільки наголошують, що вивчення літератури є глибоко захопливим і змістовним процесом, а й наполягають на глибокій повазі до дітей та їхніх здібностей. Вони також спираються на розуміння освіти не як навчання дітей або викладання предмету, але викладання предмету дітям. І саме це без сумніву є сенсом усього освітнього процесу.

Зі статті Перрі Нодельмана «Teaching Children, or Teaching Subjects» (Children’s Literature Association Quarterly, Volume 10, Number 2, Summer 1985).