Народжений у 1923 році в Парижі, Сабатьє назавжди увібрав у себе атмосферу та колорит довоєнного Монмартру, цілого світу, що за кілька десятків років пішов у небуття. У віці дванадцяти років він залишився круглим сиротою і переїхав до кварталу Канал Сен-Жермен у родину тітки, але вільне безтурботне дитинство серед мешканців бідної вулички Лаба назавжди залишилось його персональною Атлантидою. У заможній родині тітки майбутній письменник натомість отримав доступ до літератури та захопився читанням. На канікули він їздив до дідуся та бабусі у провінцію Овернь – там вдумливий та уважний хлопчик із зачудуванням спостерігав побут та звичаї французького села, що у тридцятих роках ще лишалися законсервованими і незмінними з попередніх століть.
Після війни Сабатьє почав публікувати свої перші літературні спроби. Це були поетичні збірки, прозові твори й навіть детективні романи. Але справжній успіх прийшов до нього в 1970 році з публікацією «Шведських сірників», першого із автобіографічних романів про дитинство. Згодом було написано продовження: «Три м’ятні льодяники» та «Ліщина», ще пізніше – пріквел «Давид та Олів’є», і в результаті була створена восьмироманна сага про хлопчика Олів’є з Монмартру. Без сумніву, Олів’є – це і є сам Сабатьє, описані події чітко збігаються з фактами його власної біографії. Протягом 38 років, з 1969 по 2007, він переписує та заново переживає історію власного дитинства. Чарівлива оповідь про дитину і вулицю, зворушлива і ностальгійна, є органічним наслідком взаємодії поетичного таланту Сабатьє із прозовим жанром роману.
Усі Романи про Олівє під однією обкладинкою
Світ дитини
Сюжет «Шведських сірників» переказати недовго. Втративши маму, Олів’є впродовж року живе в своїх нещодавно одружених кузенів Жана та Елоді. Молодята не надто багато часу приділяють вихованню хлопчика, і більшість часу він вештається Монмартром, спостерігаючи за життям вулиці та її мешканцями, грається з однолітками та мріє. Але попри необтяженість подіями, текст насичений перипетіями внутрішнього світу героя. Автор спостерігає процес дорослішання хлопчика, його пізнання світу дорослих, процес самоідентифікації як органічної частинки вільного світу паризьких вулиць.
Важливе місце в блуканнях Олів’є займає намагання усвідомити смерть матері. Спогади про те, як він цілував померлу уві сні Віржині, намагаючись розбудити, сковують Олів’є жахом і приходять у вигляді страшних марень. З дистанції проминулих років Сабатьє вивчає тендітний світ душі юного хлопчика під прицілом головної драми його життя. Усі книги про Олів’є є центробіжними щодо цієї моторошної, неможливої і разом з тим реальної події. Дитяча травма сирітства стала визначальною для ідентичності самого Робера Сабатьє, недарма у «Трьох м’ятних льодяниках» він пише: «осиротівши у дитинстві, лишаєшся трошки сиротою на все життя».
Сабатьє щойно написав “Шведські сірники”
Париж у 1930-ті
В образі Олів’є неважко відчитати Бодлерівського фланера (і невипадково, адже Бодлер – улюблений поет Сабатьє), який без конкретної мети блукає міським лабіринтом, розглядаючи та збираючи артефакти минулого. Крім матеріальних «уламків», Сабатьє намагається зібрати і фактологічні: сторінки тексту рясніють власними назвами. Він перераховує імена людей, марки автомобілів, назви вулиць, закладів, пісень, фільмів, популярних акторів, спортсменів, радіопередач, дитячих коміксів… По своїй документальності читання романів Сабатьє можна порівняти із перегляданням світлин Робера Дуано: і там, і там оживають паризькі пекарі, пралі, м’ясники, волоцюги, цигани; знову людніють крамнички, майстерні, бістро…
Це колекціонування стосується чітко окресленого топосу – Монмартру, що у 30-ті роки творив окремий, майже сільський, культурний простір, для мешканців якого великий Париж здавався майже закордоном. З цієї перспективи письмо Сабатьє – неначе постфактумне намагання зберегти свою малу батьківщину від перспективи мегаполісизації, або бодай зібрати те, що від неї залишилося. Недарма в одному з романів Сабатьє порівнює дорослого Олів’є із фольклористом: «…Він любив нагадувати їх [події] собі і, оскільки страшився розгубити, то складав із них книжки…. Іноді несподіванка раптової зустрічі являла йому забуте далеке обличчя, як-от його шкільного товариша, малюка Давида, або ж народний звичай, забуті вислів чи пісню. Оскільки час надав їм цінності, він збирав їх наче скарби, і злиденні роки здавалися роками розкошів. Він пригадував своє життя, неначе фольклорист, що бродить по селах у пошуках старих звичаїв та міфів».
Зображення довоєнного Парижа не позбавлене і трагічного відтінку, адже на цих вулицях уже лежить страшна тінь майбутньої війни, окупації і Голокосту. Чимало дітей Монмартру – євреї, і Сабатьє уже знає, яка доля на них чекає. Сам Сабатьє провів окупацію в Оверні, де став учасником Руху опору.
Перше видання “Шведських сірників” 1969 року
Вулиця
Головним персонажем «Шведських сірників» є вулиця. Вулиця – не лише географічна одиниця, а живий організм. В описувані Сабатьє часи люди не замикаються в ізольованих помешканнях, не ховають за стінами своє життя. Вони спілкуються, перекрикуються із відчинених вікон, влаштовують посиденьки на узбіччі, сваряться і веселяться разом. На вулиці живуть люди різних національностей, політичних та релігійних переконань, творячи утопійну космополітичну демократичну спільноту. Гасло мешканців Монмартру: «Вулиця належить усім!» На ній, як на сцені театру, щодня розігрується вистава, яку споглядає малий Олів’є.
Персонажі цієї вистави заворожують яскравістю свого різноманіття. Серед них є волоцюги, інваліди, диваки, різноманітні маргінали – але всі вони мають право на існування. Вулиця виправдовує існування всіх, адже кожен привносить до неї свою частинку мрій та пригод. У пам’яті Олів’є назавжди лишаються товста брутальна мадам Ак, принцеса Мадо, дивачка Клементина, добрий заїка Люсьєн, мандрівний фотограф Ектор, красень Мак, каліка на прізвисько Павук,однолітки Жак Шлак, Лулу, Капдевер, і, звісно, старий соціаліст-анархіст Буґра. Різноманіття мешканців підкреслюється також відтворенням особливостей мовлення кожного із них, та монмартрського арго, що разом із повторюваними звуками побуту творять неповторну музику вулиці.
Але після смерті матері з’являється епізодичні нотки розчарування у вулиці, вона перестає бути ідеальною. Коли каліка Даніель одного разу не з’являється на своєму звичному місці, ніхто не звертає на це уваги, і лише Олів’є дізнається, що його примусово вивезли до дому інвалідів. Попри видиму згуртованість і дружність, вулиця не захищає своїх, забуває їх та проявляє байдужість. Вулиця продовжує жити своїм життям незважаючи на смерть Віржині, на зникнення Павука, і навіть на від’їзд Олів’є.
Література
Текст романів про Олів’є пронизаний літературними алюзіями. Дослідник французької літератури, Сабатьє пересипає своє письмо іменами Верлена, Рембо, Гюїсманса, Золя, Пруста, Сартра, Селіна… Таким чином автор поміщає свого героя у поле потужних інтертекстуальних зв’язків; пам’ятаймо, що цей наївний хлопчик, який уважно вслухається в музику вулиці, – майбутній письменник, що невдовзі творчо переосмислить свій дитячий досвід.
Провадячи життя під знаком дитячої травми, Сабатьє у пошуках колишнього Монмартру намагається віднайти самого себе. У безкінечному складанні картини загубленого Парижу він конструює власну ідентичність, і паралельно перетворює своє життя на твір мистецтва, на текст. Таким чином усе в його житті завершується літературою – без сумніву, для Сабатьє таке завершення і є найбажанішим.
Джерело: ЛітАкцент
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2015/04/09/poet-monmartru-i-vichnyj-syrota-dvi-identychnosti-robera-sabatje/">ЛітАкцент</a>
| Усього коментарів: 0 | |
