Твори Крістіне Нестлінгер перекладені 38 мовами, зокрема й українською. В Україні володарку найпрестижніших у світі премій у галузі дитячої літератури імені Ганса Христиана Андерсена  та Астрід Лінгрен знають за такими книжками: «Конрад, або Дитина з бляшанки», «Летіть, хрущі», «Пес іде в світ», «Начхати нам на огіркового короля», «Гном у голові», «Обзивають мене Мурахоїдом», «Маргаритко, моя квітко!».
Не одне покоління дітей і підлітків зачитувалися книжками Нестлінгер, тож постає запитання: у чому полягає таємниця успіху письменниці та актуальності її творів для сучасних читачів, адже перші її книжки вийшли понад сорок років тому?

Як на мене, найперша причина любові читачів – це чудове почуття гумору авторки. Кого не тішили в дитинстві пригоди Конрада – дивовижної дитини з бляшанки? Чому ж напівказковий сюжет видається читачам різного віку таким смішним? Письменниця гіперболізує ідею чемної, такої любої батькам дитини аж до гротеску. Вона показує, що такий нібито бажаний для батьків «скарб» може бути хіба що результатом технічного винаходу. Сама письменниця пригадує, що була «неорганізованою і буйною дитиною», викидала книги для зразкових дівчаток і вигадувала свої власні історії про Конрада, або про Хюго — дитину, яка не хотіла ставати дорослою.

Тож і доросла Нестлінгер залюбки ставить ідею чемності з ніг на голову: Конрад знає, що варто, можна і потрібно робити хлопчикові його віку, а його новоспечена мамуся пані Бартолотті – курить і лається, мов швець, усіляко балує його та, схоже, не має жодного уявлення про педагогіку. Проте при всіх її дивацтвах і кумедних рисах, вона справді може дати і дає те, що потрібно кожній дитині: щиру любов. Вона нізащо не віддала б хлопця другові-аптекарю Егонові, який вважає себе придатнішим для батьківства, а тим паче – розробникам, які за певний час виявили, що помилково надіслали пані Бартолотті дитину в бляшанці і захотіли забрати «товар» назад. Єдиний порятунок для Конрада – стати неслухняним, нечемним хлопчиськом, навчитися лаятись, битись і робити всілякі капості, у чому сусідська дівчинка Кіті для нього – неперевершена вчителька.  Звичайно, авторка не прагне, аби  її читачі ставали забіяками й хуліганами, але щоб вони вміли постояли за себе – звісно, хоче. Щоправда, вона й підкреслює, як важко Конрадові бути не собою, іти проти своєї «природи», чи то технічних характеристик: це вимагає від нього неабияких фізичних зусиль. У цьому контексті пригадується зневолений експериментом герой «Механічного апельсина» Ентоні Берджеса, який не може протистояти насиллю і боронити себе. Конрад – цілковитий антипод хуліганистим персонажам Ліндгрен, як-от Лотта, Пеппі Довгапанчоха чи Карлсон, за невихованість якого К.Нестлінгер діставалося на горіхи від сучасних критиків.

У списку вигаданих Нестлінгер персонажів – гном у голові. Психологи стверджують, що самотні діти, яким приділяють мало уваги, часто вифантазовують собі уявних друзів, переконуючи в їх існуванні батьків та інших дорослих. Пригадати хоча б знову ж таки ліндгренівських Малого і Карлсона – адже ніхто з домашніх не захотів повірити хлопчику, аж поки не побачив його друга, що живе на даху, на власні очі. Не дивно, що й тато малої Анни з повісті «Гном у голові» абсолютно не бажає вірити, що в її голові, залізши до вуха, оселився не більший від Анниного нігтика на мізинці гном, який читає думки дівчинки, балакає з нею і дає усілякі поради, а також любить удосталь поспати. Щоправда, Анна не раз зловживає, приписуючи новому знайомцеві свої непродумані рішення, і навіть свариться зі своїм шкільним другом Петером, однак вони знову легко знаходять спільну мову, з’ясувавши, що Петер має… власного гнома в голові! Авторка розповідає про міцну дитячу дружбу і дуже цікаво – про дитячі ревнощі й зародження першого кохання. Вона симпатизує і своїм маленьким героям, і фантастичним істоткам, таким, як гном, запрошуючи маленьких читачів у розмаїття перипетій зі щасливим кінцем.

Однак уже в цій книжці для молодших школярів Нестлінгер торкається і проблем неповних сімей і розлучених батьків та самопочуття «дитини-валізи» Анни в такі ситуації. Неспроста дівчинка тягнеться до сім’ї Петера, де, крім нього, іще двоє дітей, і панує згода та родинний затишок.

Ще одна фантастична істотка – Огірковий король Кумі-Орі – з’являється одного дня у сім’ї Вольфганга Гоґельмана, який живе з татом, мамою, дідусем, сестрою Мартіною та братом Нікі. Огірковому королю-вигнанцю, який остогид власним підданим, на диво швидко вдається внести безлад і сварки в родину Вольфганга, однак невдовзі стає зрозумілим, що він є чимось на кшталт лакмусового папірця, який виказує тріщини у родинних стосунках. Вольфганг і Мартіна розуміють, що потрібно якомога швидше позбутися непроханого гостя, який підло шпигує за мамою і дітьми та доносить авторитарному батькові. Їм вдається і врятувати кумі-орців, на яких підступний король «натравив» тата, і позбутися Огіркового короля, а це вже, погодьтеся, неабияке досягнення.

Крістіне Нестлінгер пише цікаво не лише для менших дітей, а й для підлітків. Вона відчуває і розуміє їхні проблеми, страхи та комплекси, і, допомагаючи долати їх власним героям, допомагає тим самим і читачам. У цьому ще одна важлива причина її успіху і затребуваності серед молоді. Кому з підлітків, які ростуть і змінюються, не здавалося незугарним власне тіло – кому не завдавали клопоту клаповухість чи вайлуватість, окуляри, вугри та веснянки, неслухняне волосся, прагнення і нестача друзів, сумніви, чи тебе люблять. Героїня повісті «Обзивають мене Мурахоїдом» Тезі натомість потерпає через свій надто великий ніс. Вона так зациклюється на своїй проблемі, що їй видається, наче всі навколо тільки те й роблять, що говорять про неї та її ніс, тому стає страшенно замкнутою і самотньою. Можна уявити страждання дівчинки-підлітка, яка вважає себе мало що не чудовиськом, а надто в товаристві своєї вродливої сестри. Навіть другові за листуванням Тезі відправляє сестрині фото, а не свої. Однак розвиток сюжету показує, що хоч зовнішність і важлива, а однак – не найважливіша, а в налагодженні стосунків передусім мають значення особистісні риси – відвага, сила волі, працьовитість, товариськість, справедливість, уміння пробачати. А нововіднайдена бабуся навчає дівчинку, що треба вміти перетворювати свої недоліки й «мінуси» в плюси. Тепер уже Тезі гордиться, що має такий ніс, як у бабусі. А відчуття впевненості у собі та внутрішня гармонія зроблять гарним будь-кого. І, мабуть, зовсім не слід бути глянцевою красунею, аби в тебе закохався клаповухий хлопчисько, підсумовує авторка. Тож повість «Обзивають мене Мурахоїдом» можна сміливо віднести до жанру книготерапії: впізнаючи в книжці свої проблеми, читачі разом із героями вчаться їх долати.

Улюбленицею читачів стала і Маргарита з повісті «Маргаритко, моя квітко». Вперше книжку видала вісім років тому львівська «Піраміда», а цьогоріч перевидало видавництво «Урбіно». У Маргарити проблем уже значно більше, аніж зайва вага, яка, втім, теж набридає. Дівчина опиняється у вирі домашньої війни. Мама-домогосподиня не хоче, аби куховарінняя надалі залишалося єдиним сенсом її життя, тож намагається знайти роботу, аби потім мати змогу навчатися. Тато, який звик до домашньої «няні»,  категорично проти, мотивуючи тим, що грошей вистачає, і не розуміє, що дружина прагне особистісного розвитку. Здавалось би, дрібниця збільшується до розміру катастрофи. Мама йде з двома доньками жити до подруги, тато з сином Гансиком залишається. Розпещений Гансик «заїдає» стрес, розростаючись до мегарозмірів та вигадуючи помсту невірним чоловікам і жінкам. Маргарита цілковито підтримує маму, адже розуміє, що та відразу після школи не могла вчитися, присвятивши час сім’ї і вихованню дітей.  Від мами вона вчиться бути собою, і прикрий сімейний досвід також дає їй змогу розібратися у власних почуттях, зрозуміти, хто з двох симпатичних юнаків насправді її любить, а хто – маніпулює, тішачи власне самолюбство.

Самостійність, духовне зростання і фізичне вдосконалення – три кити, на яких тримається розвиток нестлінгерівських персонажів-підлітків. Вони шукають себе – отже, авторка не засуджує Гінцеля, який не хоче марнувати часу на нецікаву йому освіту, а натомість пробує себе в мистецтві. Цей персонаж зростає упродовж тексту – від трохи занехаяного і легковажого хлопчиська на початку до сердечного юнака наприкінці, який уміє визнавати свої помилки і шукати порозуміння. Виважена й цілеспрямована Маргаритка схожа з іншою книжковою героїнею – Бубою, життєві перипетії якої описала сучасна польська письменниця Барбара Космовська. І хоча «різниця у віці» між Маргариткою і Бубою – майже чверть століття (повість про Маргаритку написана 1988 року, а про Бубу – 2002), але позачасовість висвітлених у них проблем дає обом героїням змогу бути однаково сучасними і близькими читачеві. Вони обоє дорослішають упродовж сюжету повістей, виростають з підліткових комплексів і навчаються ставати самодостатніми особистостями, заперечуючи одвічну казкову схему для дівчат, яким для щастя нібито потрібно лише принца, як Попелюшці.

Хотілось би також побачити перекладеними українською інші гарні повісті Крістіне Нестлінгер про підлітків, зокрема — «Дитина за обміном» (Das Austauschkind),  «Ільза Янда, років чотирнадцять», а також «Само собою і взагалі».

«Дитина за обміном» – глибоко психологічна повість. У родину Міттермаєрів потрапляє на літні канікули «важкий підліток», хоча мав би прибути його брат, аби допомогти тринадцятирічному Евальду попрактикуватися у розмовній англійській. Евальд не бажав жодного «товариша на літо», але саме він і його сестра можуть порозумітися з «важким» гостем і допомогти в цьому власним батькам, які й не сподівалися, що їхня добра ініціатива обернеться купою клопотів із мовчазним, неохайним, відлюдькуватим і лихим на увесь світ Джаспером. Поступово усім членам родини вдається потоваришувати з хлопцем, дізнавшись, чому він став саме таким.

Інша важка дитина – Ільза Янда, яка постійно конфліктує з батьками і врешті утікає з дому. Сестра, що дуже любить її, допомагає у пошуку. Як справжні детективи, вони з  шкільними друзями розмотують клубок, що виведе на слід зниклої.

В обох повістях про «нестерпних» підлітків письменниця не засуджує їх, а намагається зрозуміти.  Вона показує, що в їхніх проблемах і поведінці винуваті також дорослі, авторитарні батьки, не раз легкі на рукоприкладство, швидкі до осуду. Вони не намагаються порозмовляти з підлітками як уже з дорослими, а не дітьми. Відповідно, таке ставлення породжує опір, бунт, зневагу та навіть утечу.

«Само собою і взагалі» – повість про розпад сім’ї і пов’язані з ним переживання трьох дітей – Карлі, Ані та Шустрика. Повість має дуже цікаву структуру, бо розповідь ведеться почергово від імені кожного з братів і сестри. Кожен з них сприймає розлучення батьків по-різному, кожен по-іншому адаптується до нової ситуації, коли мама і тато знаходять собі нові «половинки». Безумовно, розлучення батьків – травматичний для дітей досвід, увесь їхній дотеперішній світ валиться, як картковий будиночок. Але авторка показує, що, незважаючи на те, разом батьки живуть чи порізно, у потрібний момент вони завжди горою стануть за своїх дітей, розрадять і допоможуть, бо ж хоч розлучитися з чоловіком чи дружиною можна, але з дітьми – ніколи. Сюжет останньої повісті перегукується з сюжетами Джаклін Вілсон «Дитина-валіза» та «Зірка з ліжка та сніданку» – і в цих книжках обидві чудові письменниці допомагають читачам психологічно адаптуватися до складних родинних обставин, не занепадати духом, а рости й розвиватися, і в цьому, напевно, головне призначення усіх добрих книг.

Залишається сподіватися, що актуальні повісті Нестлінгер про важких підлітків і проблемні родини українські видавці також не оминуть увагою.

Джерело: http://litakcent.com/2012/07/13/hnom-u-holovi-abo-pro-dytjachu-prozu-kristine-nestlinher/