Українська література має давню історію й тісно пов’язана з європейською традицією. Починаючи від “Енеїди” Котляревського й закінчуючи сучасними творами українські письменники неодноразово засвідчували спорідненість нашої та західної культур. Не в останню чергу завдяки українським поетам і прозаїкам про нашу державу дізнавались у Європі й США. Українське слово, перекладене іншими мовами, стало потужною складовою культурної дипломатії, поряд з музикою та кінематографом. 

Ліна Костенко

Українська дисидентка, яскрава представниця руху “шістдесятників”, лауреатка Шевченківської премії та багатьох літературних нагород. Ліна Василівна Костенко входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Народилась письменниця 19 березня 1930 року в Ржищеві у родині вчителів, згодом вони переїхали до Києва. Після закінчення школи молода поетеса навчалась у Київському педагогічному інституті (нині Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова), а згодом поступила до Московського літературного інституту ім. О.М. Горького.

Літературним дебютом Ліни Костенко стала збірка поезій “Проміння землі” (1957), про яку схвально відгукувались тогочасні критики. Наступними були книги “Вітрила” (1958) та “Мандрівки серця” (1961), які засвідчили майстерність письменниці й зробили її однією з найбільш відомих представниць покоління “шістдесятників”.

Після того, як радянська влада взяла курс на придушення української інтелігенції, Костенко майже перестали друкувати на Батьківщині. Однак на той час вона вже була відомою за межами Батьківщини, тому її вірші виходили у польських та чехословацьких виданнях.

У 1960-х роках Костенко стає активною учасницею дисидентського руху, протестує проти арешту українських літераторів і дисидентів. Письменниця встає на захист політв’язнів В’ячеслава Чорновола, братів Горенів, письменника Івана Світличного та багатьох інших. В результаті Костенко потрапляє до “чорного списку”, її довгий час ніде не друкують, радянська преса взагалі не згадує її ім’я. Лише у 1977 році виходить її поетична збірка “Над берегами вічної ріки”, а у 1979-му – історична поема “Маруся Чурай”, за яку Костенко нагородять державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Після здобуття Україною незалежності поетеса публікує поетичну збірку “Інкрустації” (1994), роман у віршах “Берестечко” (1999), збірку “Гіацинтове сонце” (2010) та інші. У 2010 році виходить перший прозовий роман Костенко “Записки українського самашедшого”.

Сьогодні твори Костенко перекладені англійською, польською, італійською, естонською, словацькою, німецькою та французькою мовами.

Юрій Андрухович

Сучасну українську культуру неможливо уявити без Юрія Андруховича – одного з засновників вітчизняної постмодерністської літератури, лідера письменницьких груп “Бу-Ба-Бу” та “Станіславського феномену”.

Андрухович народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Вищу освіту здобув в Українському поліграфічному інституті у Львові, а також на вищих літературних курсах Московського літінституту ім. О. М. Горького. Згодом працював у Станіславських періодичних виданнях, зокрема у відділі поезії часопису “Перевал”.

У квітні 1985 року Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак створюють літературне угруповання “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск – Балаган – Буфонада). Письменники рефлексували над карнавальною культурою мислення, досліджуючи тогочасну українську сміхову культуру, зумовлену розпадом російської, а згодом радянської імперій.

Творчість Андруховича, його концептуальні постмодерністські проєкти зробили письменника однією з найбільш помітних постатей “Станіславівського феномену” – групи митців, творчість яких започаткувала постмодерний дискурс в сучасній Україні. Розпад СРСР, суспільні та естетичні трансформації, зумовлені падінням “залізної завіси” та відкритістю українців світу, дали поштовх для розвитку нової літератури. До “Станіславівського феномену” окрім Андруховича також належали Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Тарас Прохасько, Олег Гуцуляк та інші.

Першими романами Андруховича стали “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996). Ці книги становлять умовну трилогію, яку деякі дослідники називають постколоніальним дискурсом в сучасній українській літературі. Сьогодні “Московіада” перекладена багатьма мовами, зокрема англійською, німецькою, польською.

Андрухович також відомий своїм поетичним доробком. Серед найвідоміших його збірок – “Середмістя” (1989), “Екзотичні птахи і рослини” (1991), “Пісні для мертвого півня” (2004).

Серед прозових творів письменника – романи “Коханці Юстиції”(2017) та “Радіо Ніч” (2020), а також збірки есеїв “Моя Європа” (2000), “Диявол ховається в сирі” (2006), “Тут похований Фантомас” (2015).

Юрій Андрухович також є лауреатом численних літературних відзнак, зокрема премії ім. Гердера (Німеччина), літпремії Центральної Європи Angelus (Польща), премії миру ім. Ремарка (Німеччина), премії Вілениці (Словенія), премії ім. Ханни Арендт (Німеччина) та інших.

Оксана Забужко

Сьогодні ім’я Оксани Забужко найбільш відоме в Європі серед українських літераторів. Книжки письменниці перекладені понад 20 мовами, а численні американські та європейські премії засвідчили широку пізнаваність Забужко на Заході.

Письменниця народилась 1960 року в Луцьку, у родині педагогів. Після початку репресій радянської влади проти української інтелігенції у 1965 році родина переїжджає до Києва. Забужко здобула вищу освіту на філософському факультеті Київського університету ім. Т. Г Шевченка. Згодом вступила на аспірантуру з естетики й захистила кандидатську дисертацію на тему “Естетична природа лірики як роду мистецтва”.

У 1985-му Забужко видає свою першу поетичну збірку “Травневий іній”. У 1990 році з’являються книга поезій “Дириґент останньої свічки” та публіцистична збірка “Дві культури”. У1992 році письменницю запрошують викладати українську культуру до США, в Університет штату Пенсильванія. Через два роки Забужко отримує стипендію Фонду Фулбрайта і знову їде до Сполучених Штатів, викладати у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Першим романом Оксани Забужко стала книга “Польові дослідження українського сексу” (1996), де письменниця розмірковує над проблемами гендеру та української національної ідентичності. Книжка вважається одним з перших феміністичних романів у сучасній Україні. Книга витримала десять перевидань і була перекладена 12 мовами, зокрема англійською, польською, німецькою, італійською та французькою. На батьківщині роман зустрівся з негативними відгуками пострадянських критиків та великою цікавістю читачів, які зробили “Польові дослідження…” першим бестселером на книжковому ринку незалежної України.

Згодом Забужко пише збірку повістей “Сестро, сестро” (2003), “Книга буття, глава четверта” (2008), історико-філософську працю “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (2007). Остання книга є осмисленням вітчизняної історії через постать Лесі Українки, текст написаний в дусі постколоніальних студій і наразі вважається найвідомішим твором Забужко в жанрі нон-фікшн.

Ще одним літературним успіхом письменниці став епічний роман “Музей покинутих секретів”. Сюжет обертається навколо трьох поколінь однієї української родини, події книги охоплюють період з 1940-х до 2004 року. Роман є рефлексією про вічні питання життя і смерті, вплив минулого на майбутнє, протистояння індивіда і системи. Друга світова війна, розпад СРСР, народження незалежної України – описуючи ці події авторка звертається не лише до українського читача, але й до всього західного суспільства та постколоніального дискурсу. “Музей покинутих секретів” перекладений англійською, німецькою, польською та чеською мовами.

Серед інших відомих книг Забужко: збірки есеїв “З мапи книг і людей” (2012), “Ізнову я влізаю в танк” (2016), “Планета Полин” (2020), “Як рубали вишневий сад або Дорога до Бад-Емса” (2021).

Сергій Жадан

Ще однією яскравою постаттю в українській сучасній літературі є Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, музикант і радіоведучий. Його твори перекладені понад 20 мовами та користуються популярністю на Заході.

Народився письменник 1974 року в Старобільську Луганської області, але після вступу до вишу переїхав до Харкова, де навчався у Педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди на факультеті українсько-німецької філології. Згодом поступив на аспірантуру й захистив дисертацію на тему “Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка”. Після здобуття наукового ступеня викладав на кафедрі української мови та літератури, а з 2004 року повністю присвятив себе письменництву. Наразі живе й працює у Харкові.

Літературним дебютом Жадана стала збірка віршів “Генерал Юда” (1995), того ж року вийшло ще одне зібрання поезій під назвою “Цитатник: Вірші для коханок і коханців”. Всього письменник видав 13 поетичних збірок, остання – “Псалом авіації” – вийшла 2021 року.

Першим прозовим твором Жадана став “Депеш мод”, що вийшов у 2004 році й описував сувору пострадянську реальність 90-х років. Книгу переклали польською, німецькою, литовською, італійською, румунською, шведською, естонською та болгарською мовами.

У 2005 році вийшов другий роман Жадана “Anarchy in the UKR”. Книга являє собою дорожні нотатки автора, зроблені під час відвідування різних українських міст. Письменник також розмислює над історією Гуляйполя – центра вітчизняного анархізму й махновщини. Жадан майстерно описує порожнечу, що утворилася внаслідок відсутності історичного зв’язку минулого й сьогодення, адже про колишню велич регіону нагадує лише занедбаний барельєф отаману Махно й бар з відповідною назвою. Книгу перекладено німецькою, польською та шведською мовами.

Найбільш успішним прозовим романом Жадана став “Ворошиловград” (2010), який став “Книгою року ВВС”, а у 2014-му – “Книгою десятиліття ВВС”. Також роман був відзначений швейцарською літературною премією Jan Michalski Prize.

Сюжет “Ворошиловграду” обертається навколо Донбасу до початку російської агресії й в дусі жорсткого реалізму описує тамтешнє життя – абсурдне і справжнє водночас. Головний герой повертається у рідне місто, щоби знайти зниклого брата і врятувати його бізнес – стару автозаправну станцію, на якій працюють друзі його дитинства. Лірика і жорстокість, меланхолія та насилля переплітаються в цій історії, такій реальній для тих місць і людей.

У 2011 році в межах громадської кампанії проти встановлення цензури відбувся Донбас-тур Жадана, під час якого “Ворошиловград” було презентовано в Донецьку, Луганську та Старобільську. Деякі заходи були під загрозою через тиск місцевої влади, однак зустрічі письменника з читачами все ж відбулися.

Наразі роман перекладений 12 мовами, серед яких: англійська, німецька, італійська, французька, польська, грузинська тощо. У 2018 році відбулась прем’єра фільму “Дике поле” – екранізації роману “Ворошиловград”. Режисером кінострічки виступив Ярослав Лодигін, над сценарієм працював Сергій Жадан.

Згодом письменник опублікував ще два романи – “Месопотамія” (2014) та “Інтернат” (2017). Останній твір розповідає про сучасні події на Донбасі. В центрі сюжету – вчитель, який вирушає до одного з міст Донеччини, щоб забрати з інтернату свого сина. Однак мандрівка виявляється небезпечною, оскільки українська армія покидає місто, яке от-от займуть російські окупанти.

На львівському форумі видавців-2017 “Інтернат” став найкращою книгою в номінації “Сучасна українська проза”. Наразі роман перекладений німецькою та англійською мовами.

Жадан також є лауреатом багатьох літературних премій, зокрема: Книга року ВВС (2006), “Золотий письменник України” (2012), “Нова культура нової Європи-2014” (Польща),  нагорода Вільгельма Телля за значний внесок у зміцнення відносин між Україною та Швейцарією (2019).

Тарас Прохасько

Ще одним яскравим представником сучасної української літератури, якого знають за кордоном, є Тарас Прохасько. Учасник “Станіславського феномену”, лауреат Шевченківської премії та інших нагород, Прохасько знаний на Заході завдяки польським, німецьким та англійським перекладам своїх творів.

Народився письменник в Івано-Франківську (тодішньому Станіславі) 1968 року. Після закінчення школи вступив до біологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Був учасником студентського руху та “революції на граніті” 1990 року в Києві. До початку літературної діяльності працював учителем, радіоведучим, сторожем, газетярем. Прохасько навіть знявся у короткометражних фільмах “Квіти святого Франциска” (1993) та “Втеча в Єгипет” (1994).

У 1998 Прохасько розпочав журналістську діяльність, пишучи спочатку для львівських газет “Експрес” і “Поступ”, потім для інтернет-видання “Телекритика”. Того ж року вийшла перша книжка Тараса Прохаська “Інші дні Анни”, до якої увійшли чотири повісті. Герої збірки зосереджені на власних переживаннях, виражених у щоденникових нотатках, описі думок та екзистенцій. У 2001 році книжка вийшла у польському перекладі.

У 2002 році виходить роман “НепрОсті”, який, за словами Прохаська, є “альтернативною міфологією Карпат” першої половини 20-го століття. Книга розповідає про дуже закритий регіон, де збереглось багато архаїчного, прадавнього. Але водночас письменник бачить Карпати як абсолютно відкриту територію, на якій століттями відбувалась зустріч цивілізацій та культур. У 2005 “НепрОсті” виходять польською мовою, а згодом на сайті Amazon з’являється англомовний переклад.

У 2010 році виходить книга вибраних творів Прохаська “БотакЄ”, до якої увійшли оповідання “НепрОсті”, “FM Галичина”, “Порт Франківськ”, “Тільки на експорт” та інші. За словами автора, всі твори у книжці об’єднує принцип флористики – розділу ботаніки, який описує спосіб життя рослин. Так само й письменник не намагається вибудувати концепції та смисли, його тексти є спробою показати різноманітність життя – “бо так є”. 2011 року “БотакЄ” визнано книгою року в номінації “Сучасна українська проза”.

У 2007 році Прохасько стає лауреатом літературної премії імені Джозефа Конрада, яку заснував Польський інститут у Києві. У 2013-му виходить збірка есеїв “Одної і тої самої”, яка стає “Книгою року ВВС”. А у 2020-му році Прохасько стає лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка за книгу “Так, але…” – збірку філософської есеїстики.

На Заході тексти Тараса Прохаська виходять в основному польською, англійською та німецькою мовами.

Джерело