Якщо ви не вірите, що в сьогоднішній українській літературі можливе поняття «критичний реалізм», тоді нова книжка Симора Гласенка «Фабрика», що з’явилася друком у видавництві «Смолоскип», саме для вас.

Автор «Фабрики» – житомирський письменник, що ховається під дивним, але таким, що привертає увагу, псевдонімом Симор Гласенко. Він один із нещодавніх лауреатів літературної премії «Смолоскипа». А його повість змальовує один карколомний день у житті провінційного міста соковито пострадянської України. Цей день, разом із відступами й екскурсами, пов’язаними з причинами й наслідками різного роду подій, дозволяє показати чимало невеселих, але звичних для пересічного мешканця нашої країни реалій. До послуг читача тут є і міліціонер із корупційними, бандитськими, садистичними та іншими нахилами, що виявляється серед найважливіших людей міста, й абсолютно деградовані під впливом горілки родини, і всілякі «сірі» способи робити кар’єру, і шантаж, і особливості вітчизняної медичної системи, і спроби розвитку «корпоративної культури», й багато чого іншого.

Посеред міста, описаного Гласенком, височіє загадкова Фабрика, найкраще підприємство міста з жорстокою дисципліною, потрапити сюди працювати мріє ледь не кожен городянин. Одному з головних героїв пощастило прилаштуватися тут охоронцем. Але треба ж таке – в перший же день на його чергування випала справжня надзвичайна пригода: до паркану Фабрики прикувала себе старенька жінка, вона вимагає, щоб її звільненій з підприємства доньці до трудової книжки вписали м’якіше, ніж треба, формулювання звільнення. У спробах пошуку вирішення цієї «нештатної ситуації» охоронцю доводеться перетнутись із «сильними міста сього», хижаками й покидьками, які саме гуляють на дні народження найжахливішого серед собі подібних…

Книжку «Фабрика» не назвеш «проповіддю», але обвинувачувальний і публіцистичний пафос Симора Гласенка очевидний. Він безжально показує той дикий стан, у якому перебуває наше суспільство, особливо найпростіша та віддалена від найбільших міст його частина. Світ нескінченних моральних компромісів, пасивності, відданості рефлексам, де п’яні міліціонери носяться на автомобілі по вулицях, а збита ними дівчинка воліла б залишитися в лікарні, аби не потрапити знову додому, до жорстокого співмешканця матері.

Симор Гласенко не пропонує якогось конкретного виходу з ситуації, схем зміни суспільства та «негайної реформи людини», хоча всі вузли «Фабрики» наприкінці таки знаходять своє розв’язання, не позбавлене трагізму, однак явно оптимістичне. Мабуть, над тим, як зробити навколишнє життя цивілізованішим, повинен замислитися сам читач…

Олег Коцарев

Джерело: Друг читача