У видавництві «Фоліо» з’явився друком новий український переклад італійського письменника, класика постмодернізму Умберто Еко – роман «Таємниче полум’я цариці Лоани». Перед цим фрагменти з книжки під трішечки іншою назвою та в іншому перекладі виходили в часописі «Всесвіт».

«Таємниче полум’я цариці Лоани» можна назвати романом про пам’ять, історію та культуру. Його сюжет короткий, але

місткий. Успішний, маститий букініст Ямбо приходить до тями після інсульту. Він утратив майже всю особисту пам’ять – не пригадує рідних, себе самого, не може згадати подій минулого, йому нелегко відновити навіть елементарні побутові звички на зразок чищення зубів. Натомість, чудово пам’ятає та цитує цілі кілометри та гігабайти художніх творів (особливо – текстів, у яких фігурує туман), знає безліч хрестоматійних і маловідомих фактів з історії культури. Інакше кажучи, особисто безпам’ятна та безпорадна людина залишається «ходячою енциклопедією». За підтримки рідних Ямбо починає «розкопувати» інформацію про себе, приїздить у будинок свого дитинства, слухає музику, яка супроводжувала його в минулому, переглядає дитячі книжки, комікси, журнали, викликає в себе асоціації, спогади, емоції, що повинні воскресити пам’ять.

Цей наполегливий пошук перетворюється на справжній культурологічний детектив. Уривки історичної інформації, літератури й музики, мас-культури різних епох, стилів і духу перемішуються, вступають у дивовижну, заворожуючу взаємодію. Ось герой переглядає зразки фашистської пропаганди та намагається відгадати, чи симпатизвував він фашистському режиму в дитинстві, коли мусив таку симпатію щонайменш удавати. А ось (стає зрозуміло, чому Ямбо так активно цитує літературні твори «туманної тематики»!) він дізнається, що чи не все свідоме життя колекціонував тексти, так чи сяк присвячені туману. Справді, з часом персональна історія героя «Таємничого полум’я» все більш прояснюється, але відкриття, як і годиться детективу, стають усе драматичнішими…

В інтернет-виданні «Друг читача» Дмитро Дроздовський у своїй рецензії на книжку дає зрозуміти, що «всесвітівський» варіант (перекладачка Ольга Токарюк) кращий, аніж «фоліївський» (перекладачка Юлія Григоренко), відтворював деякі стилістичні, формальні особливості тексту в оригіналі. Це питання, звичайно, потребує оцінки фахових знавців італійської літератури. Однак, немає сумнівів, що книжка в українському перекладі вийшла, попри окремі «неминучі» огріхи, віртуозною. Еко, як і завжди, водночас легкий, заманливий і глибокий. Любителів інтертекстуальної прози безперечно потішать кількаповерхові алюзії, цитати й натяки. Одних тільки поетичних цитат (від незаслужено обійденого увагою українських перекладачів, часописів і видавців Д’Анунціо до Бодлера) стане на те, щоб зацікавити «Полум’ям», наприклад, тих, хто надає перевагу поезії перед прозою. Не розчарує вибагливих читачів також образність Еко, дещо неочікуваний ліризм і пристрасть його письма. Хоча варто відзначити, що пружність, об’ємність тексту виглядають однозначно сильнішими, вишуканішими на початку твору, ніж у кінці. Поступово «Полум’я», попри позірне посилення сюжетної, емоційної напруги, неначе трохи вигасає.

Важливий і цікавий елемент роману – ілюстрації до нього; не випадково тут є підзаголовок «ілюстрований роман». Ці ілюстрації супроводжують «пошуки втраченого часу», їх узято з тих чи інших видань, які наново читав Ямбо. Тут теж поєднання всього з усім: символічних гравюр XVІІ ст. із підлітковими коміксами про порятунок світу та зображеннями юних бадьорих фашистів середини вже ХХ ст. А щільність картинок постійно зростає з наближенням до завершення книжки (цікаво, чи не можна тут добачити кореляцій з також прикінцевою тенденцією «розм’якшення» твору, означену в останніх реченнях попереднього абзацу? чи «розм’якшення/згасання» може також бути пов’язаним із тим, що в останніх розділах книги в еклектичному субстраті і тексту, й ілюстрацій дедалі більшу питому вагу умовно посідає «масова культура»?).

Поза соковитою мозаїкою культурних контекстів у «Таємничому полум’ї цариці Лоани» є й філософічний план роману. Передусім — це роздуми про сутність людської особистої та культурної («паперової») пам’яті. Умберто Еко ненав’язливо аналізує кілька теорій, котрі пояснюють її різновиди та функціонування. Пам’ять також порівнюється, «паралелізується» з безсмертям, із такою собі всезагальною бібліотекою. А водночас, рух пам’яттю постає ніби рухом колами. Або рухом історією в зворотному напрямку – не випадково Ямбо побоюється повторити долю Бенджаміна Баттона, літературного героя, який народився старим, потім усе молодшав, аж поки помер зовсім малюком. Цікаві також співвідношення переповненості, складної, часом хаотичної структури пам’яті з еклектичними особливостями постмодерної культури, на які дуже виразно натякає Еко.